Роберт Конквест - Жнива скорботи - радянська колективізація і голодомор

Після цього, в 1932–1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом (або, як ще кажуть, — голодомор) проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні, — навіть з інших районів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня (1929–1932), супроводжувалася масовими погромами української культури, інтелігенції й церкви. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм». Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно — і як селянин, і як українець.

Отже, в українській політиці компартії чітко простежувалися два моменти: з одного боку, боротьба проти селянства взагалі, а з іншого — проти національної самосвідомості місцевого населення. Але перш ніж розповісти про перебіг цієї боротьби в обох її проявах, ми повинні розглянути її передумови. Цьому присвячена перша частина книги. Втім, центральним пунктом нашої розповіді залишаються події 1929–1933 рр. Кількість жертв у справжній війні проти селянства, розв'язаній тоді Сталіним у межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни. Є й ще одна відмінність: у радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на долю іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку.

Першій світовій війні присвячено сотні історичних та інших досліджень. Не можна також сказати, що немає публікацій про колективізацію й голодомор в СРСР, однак майже всі вони або мають характер суто документального видання, або адресуються вузьким спеціалістам (до речі, у своїй роботі я вельми завдячував і тим, й іншим працям), історії ж — у звичайному розумінні цього слова — згаданої трагедії ще не створено. Отже, з цієї точки зору можна твердити про оригінальність нашої книги. Автор прагнув ознайомити громадськість Заходу із масштабними подіями, які ще за нашої пам'яті стосувалися мільйонів людей і призвели до мільйонів смертей.

Тут постає цілком слушне запитання: як же так могло статися, що ці події практично й досі залишаються поза увагою світової громадської думки? На це, гадаємо, є три головні причини. По-перше, вони (тобто події) аж надто різняться від реалій суспільно-політичного життя західних країн. Саме слово «селянин» чуже й дивне для американця чи англійця; воно нагадує їм далекі краї або давноминулі часи. Так само історія російського чи українського селянства дуже відрізняється від історії англійського або американського фермерства. По-друге, Україна не сприймається західною людиною як повноцінна держава — подібно, скажімо, до Польщі, Угорщини та навіть Литви. В новітні часи вона лише на кілька років здобула незалежність, та й то хитку і непевну. Протягом двох століть Україна зображалася на картах тільки як частина Російської імперії або Радянського Союзу. До того ж українська мова порівняно близька до російської (як голландська до німецької чи норвезька до шведської) й через це не може сама по собі слугувати підставою для якихось висновків щодо національно-політичної окремішності українців (хоча за відсутності будь-яких інших знань про Україну мовну ознаку можна було б використати і в такій якості).

Нарешті, по-третє, однією з найсерйозніших перешкод на шляху до зрозуміння тодішніх подій в СРСР була здатність Сталіна та радянських офіційних кіл вправно приховувати й перекручувати реальну дійсність. (Більше того: в цьому їм сприяло чимало представників Заходу, що з тих чи інших мотивів прагнули обманювати або бути введеними в оману.) А на випадок, коли деякі з правдивих фактів усе ж таки просочувалися — в загальній формі — за кордон, напоготові були витримані в суто радянських формулюваннях пояснення, за допомогою яких ці факти набирали зовні пристойнішого вигляду, а то й виправдовувалися. Особливо інтенсивно створювався фальшивий образ експлуататора-«куркуля» — заможного, міцного й ненависного, від якого позбавлялися (хай би навіть і в трохи негуманний спосіб) як від ворога партії, прогресу й селянських мас. Насправді ж ця фігура — якщо прийняти, що вона взагалі існувала в такому вигляді — зникла ще до 1918 р., і відтоді словом «куркуль» називали селянина — власника двох-трьох корів або навіть біднішого (коли той за своїм майновим станом не дуже відрізнявся від «куркуля»). Але на час голодомору в селах не залишилося вже й таких…