Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

— Тяжке наше становище, — казав він, — ніде подітись нам на світі… Америка щось не дуже поспішає забирати нас. Та коли б навіть Бог пособив звалити Сталіна, то й додому нам не можна вертатись…

— Чому? — запитав я здивовано.

— Е, знаєте, куди ж нам їхати в Україну: там усе збольшевизоване, там ніхто вже в Бога не вірить, там усе озвіріло, там нас переріжуть, як овець, скажуть: «недобитки буржуазні…»

Або ось інший приклад. Минулого року довелось мені розмовляти з таким же старим еміґрантом, п. К… Він запитав мене:

— Скажіть, пане інженере: як ви гадаєте, чи повернуть мені мені мої маєтки, коли б нам довелося вернутись до Батьківщини? Там же тепер усе комуністи, там усе спотворене, там же тепер без Бога, без совісти…

Ось як подекуди уявляє собі наш нарід навіть дехто зі своїх, а що ж уже казати про інших?

Наведені приклади ще й ще раз переконують мене в потребі розвіяти ті жахливі, невірні уяви, що їх ще й тепер можна чути в Европі про народи СССР та про український нарід зокрема.

Ні, там основна маса людей — це звичайні, хороші, чулі люди. Двадцятип'ятирічне панування червоних узурпаторів лише стомило до безміри, лише виснажило тих нещасних людей, душі ж народу це диявольське «сонце сталінської конституції» не випекло, не спотворило.

В перших днях жовтня в селі Стайки німецька комендатура розстріляла двох селян: дівчину років 22-х — комсомолку, яку було піймано, коли вона перерізувала дроти німецького польового телефону, — та ще одного місцевого селянина, Невідомського (ім'я його забув), — члена комуністичної партії, — за що саме — не знаю. Решта членів комуністичної партії — тамтешніх селян — продовжували спокійно жити в селі, їх ніхто не турбував, ніяких репресій до них не вживали.

За весь час перебування німецького війська в нашому та ближчих селах мені не доводилось чути про будь-які насильства та грабунки. За час боїв у серпні-вересні в нашому досить великому селі пропало лише четверо-п'ятеро курей. Був, правда, випадок, коли німецькі вояки взяли самочинно кабана в селянина Бурди. Хазяїнів біля хати не було — десь переховувались у кручах. Бурда пішов до німецького команданта скаржитись. За годину солдати принесли назад того кабана, вже заколотого і повернули хазяїнові. Інших випадків я не знаю. В інших місцевостях мені також не доводилось чути скарг на те, щоб німецькі вояки грабували або якось кривдили населення. Добре, чемне поводження німецького війська, як вояків, так і офіцерів, а також звільнення полонених українців, що так широко застосовували в першім періоді війни, зробили добре враження на місцеве населення та поглибили віру в те, що німецьке військо справді несе визволення від сталінської тиранії. Отже, відносини між населенням та німецьким військом зразу набрали доброзичливих, а то й дружніх форм. Німецький вояк був усюди бажаним гостем. На різних родинних святах та гулянках німецьких вояків гостили, як добрих друзів.

Пізніше, в 1942-43 роках, коли замість військових на селах з'явились «Штутцпунктляйтери" note 129 Note129 102 та інші представники німецької цивільної влади, ці добрі відносини помітно погіршали. Але до цього я повернуся згодом.

На початку листопада я разом із родиною виїхав до Києва й на деякий час пірвав, таким чином, зв'язки з цією місцевістю.

Уже під'їжджаючи до Києва, за Витою-Литовською, ми догнали якусь високу обідрану людину, дико зарослу сивим волоссям. Ми минули вже цю постать, але, почувши своє ім'я, я здивовано обернувся й у тій брудній постаті впізнав нашого доброго приятеля, з яким до того ж років п'ять я був тісно пов'язаний роботою, — відомого в Києві інженера-гірника, п. К… Він розповів про свої пригоди. В Києві його та ще кілька десятків інженерів, між якими було немало визначних фахівців, держали на особливому обліку, хоч у тому же часі силу всіляких фахівців вивозили на схід. Наприкінці липня багатьох із тих інженерів викликано до військкомату та відряджено до війська. Група, до якої потрапив К…, складалася з 24 інженерів різних фахів, у тому числі вісім інженерів-будівників. Направлено їх десь до Черкас, де всіх призначено… конюхами-їздовими до військового кінного транспорту. Начальник транспорту — якийсь дурнуватий хлопчисько. Після довгих блукань то вперед, то назад увесь цей транспорт, коло 200 підвід, десь на північ від Кременчука потрапив до німецьких рук. Кілька чоловіків було забито, решту забрано в полон і виряджено на Правобережжя. Два-три тижні держали їх на якомусь зруйнованому тартаку під відкритим небом голодними, без одягу, без ковдр. Іноді давали по кілька сирих картоплин, іноді якусь невиразну юшку. Досить було глянути на п. К…, як правдивість його оповідання не викликала жадного сумніву. Нарешті десь наприкінці жовтня його та ще триста полонених звільнили з табору як місцевих людей, що зареєструвались, як українці — мешканці Правобережжя. Оце вже десятий день ішов він від Сміли до Києва додому, де в нього залишилась дружина з дітьми.