Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- До пшоду! До пшоду!!!

Він думав про великі похвали й медалі.

Час від часу зі шпиталю вилітали гранати й розривалися назовні. Вороги почали кидати їх в отвір також, але вхід до шпиталю вів через магазин, і ці гранати не могли знищити повстанців, що знаходилися у других кімнатах. Проте, від їх розривів завалилася частина магазину. Повстанці оборонялися вже близько двох годин, а доктор Ратай безперервно обстрілював шпитальний вихід.

Якби подібний випадок стався в іншій частині світу, перебуваючі у шпиталі вийшли б спокійно наверх, бо ж вони були частиною Червоного Хреста, і їхнє життя забезпечувалося б міжнароднім договором. Так, це могло б бути в іншій частині світу, а не в царстві Сталіна, «гдє так вольно дишет человєк». Повстанці були свідомі того, які муки й тортури чекають їх і неодмінно закінчаться смертю, тому оборонялися на протязі цілого дня запекло, незважаючи на дим від розривів гранат ворога, який примушував їх стало кашляти й викликав на очі сльози.

На початку оборони знялася паніка. Всі бігали довкола, всі хотіли щось робити для оборони шпиталю, але місце було тільки для однієї особи - при малих дверцятах біля магазину, - яке зайняв доктор Ратай.

Амуніція вичерпувалася, й уже надходив вечір. Ворог розклав огнища довкола шпиталю, виставив довкільну варту, а цівки кількох кулеметів скерував на отвір. Він чекав.

Тим часом початкова паніка вляглася. Сестри Оксана й Наталка перев'язували тих, які були поранені вибухами гранат, і цілий час молилися. Про вихід із оточення не могло бути навіть і думки. Лишилась одинока надія на прибуття куреня Хріна. Але чи він знав про те, що діється у шпиталі?!…

Ворог роздобув слізні гранати й увів їх у дію, бо хотів здобути шпитальну обслугу і поранених живими, щоб одержати від них потрібні інформації. З кожною хвилиною газ в'їдався в горло й очі все більше й більше. Виходу вже не було, тому всі мусили вирішувати свою долю особисто. Кожний гаряче молився, а потім лунав сухий тріск пострілу. Оксана потягла за спуск маленького бельгійського пістоля, і її делікатне тіло звалилося на долівку, а руку, яка конвульсійно затиснула пістоль, накрило буйне чорне волосся…

Доктор Ратай із пораненою рукою й закривавленим обличчям стояв біля дверей до магазину, дивлячись угору крізь отвір, котрий тепер значно побільшав. А гранати летіли знову і знову, вибухали одна за другою, руйнували бальки і стіни, побільшували отвір безперервно. В його напрямі він час від часу ще пускав чергу. Очі заливала кров, змішана зі слізьми, які може вперше від дитячих літ з'явилися на лиці мужнього революціонера. Він плакав не зі страху, а із жалю за своїми друзями, тіла яких лежали довкола, а душі вже напевно просили Всевишнього, щоб дав йому витривалість в останніх хвилинах нерівної боротьби.

Дим і газ пекли страшенно докторові очі, а він, прикладаючи до уст і носа мокру шмату, дуже кашляв, а потім почав тратити притомність. Цього найбільше боявся, і в голові майнула думка, що треба діяти скоро, щоб не попасти катам у руки. Вона долала докторові сили, він пригадав, що в кутку стоїть бочка з нафтою й поліз до неї на руках. Присунув до бочки солом'яний сінник, полив його нафтою й підніс запалений сірник. Спалахнуло полум'я, й кут почав горіти, а доктор іще раз підсунувся до дверей. Назовні чулася брудна ворожа лайка, але він не звертав на неї уваги. Освічений вогнем шпиталь дав йому змогу востаннє подивитися на своїх друзів. Вони лежали непорушні на долівці, а Наталка виглядала тепер іще кращою, ніж за життя.

Доктор тішився, що запалив шпиталь. Не буде підлота знущатися навіть над трупами. Але вже надходив найвищий час кінчати зі собою, бо не простив би собі ніколи, якби потрапив до ворога живим. Пробував натиснути спуск автомата, але перед очима з'явилися образи коханої дружини і двох маленьких донь.

- Боже мій, - зашепотіли потріскані уста. - Де ви тепер?… Чому не можу вас більше бачити?… Прощайте, любі мої… О, Мати Божа!… Поможи мені!… Ти ж бо є Покровителькою українського війська вже від давніх часів… Поможи, Заступнице!…

Вогонь припікав усе дужче й дужче, і на мить доктор утратив притомність. Потім прийшов до себе, і його уста міцно затиснулися. Треба поспішати, бо буде запізно. Рішучим рухом приклав автомата до грудей і з цілої сили потягнув за спуск. Пролунала голосна серія, й на підлогу полилася кров…

Шпиталь горів. Крізь отвір пробивалися назовні густі клуби чорного диму, справляючи похорон найкращим героям українського народу, а на варті цього похорону стояло п'ятсот злочинців Москви й Варшави.