Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Чота, яка тепер складалася із двадцяти восьми вояків, маршувала через Улюч, недавно окуповану Добру й повз Тиряву на захід. За Тирявою, в лісі над Сяном, її застала ніч. Кухар переварив воду, додав до неї ще попередньо зварене м'ясо, й кожному смакувала добра юшка та шматок м'ясива.

Десь у долині чувся спів, і лунали звуки гітари. За кількадесят кроків від місця таборування була велика скеля, а за нею глибоко внизу шумів Сян, оточуючи півколом невелике містечко Мриголод. У ньому колись жило багато українців, але тепер лишилися самі полякі. І хоч із цього лісу, здавалося б, можна було кинути каменем до містечка, відділи УПА сюди не заходили, бо берег був надто високий на великій довжині, й униз із нього можна було спуститися тільки на шнурові. Але й тоді той, хто спустився, опинився б по середині глибокої ріки, яка у цьому місці вже від віків безперервно воює із гранітними скелями.

Сівши на скелі, Чумак і Смик дивилися у страшну прірву.

- Як далеко буде до води? - по хвилині мовчанки запитав Смик.

- Понад п'ятдесят метрів, - відповів Чумак, а потім додав: - Ця скеля виглядає дуже гарно від сторони містечка. Я був у ньому кілька років тому.

Відповів і заслухався у звуки гітари, на якій хтось грав унизу біля ріки. Не знати, що зараз думав Смик, але Чумакові бренькіт гітарних струн дражнив душу і зроджував далекі спомини. Він пригадав собі стільки приємних хвилин, проведених над оцим самим Сяном спочатку в Динові, а відтак у Перемишлі. Той самий Сян, але які різні обставини!… І перед очима виріс образ незабутньої Наталочки, яка колись грала на гітарі в Перемишлі на Знесінню мелодію «Взяв би я бандуру»… І попливли згадки. Рідна хата… Тепла вечеря… Чиста постіль… Дівчата… Хлопці… Забави…

Чумак стрепенувся, кинув недокурок зі скелі вниз і пішов до друзів. Запитав, чи змінені стійки, а потім поклався спати. Гітара за Сяном уже давно втихла, а її звуки й тієї, з Перемишля, ще довго бриніли Чумакові у сні.

Смик хропів давним-давно.

Коли ранком рушили в дальшу дорогу, недалеко гримнуло кілька пострілів. Чумак зарядив денне таборування в густому лісі, і щойно ввечері чота продовжувала марш попри Тиряву, а потім Голичку Ракову. День перебула на горі в лісі біля Пашови, а вночі перейшла залізничний шлях і Сян коло села Постолова. Вода в ріці була досить глибока, до того ж дуже рвучка, і треба було держатися за руки, щоб когось не пірвала зі собою. Після переправи всі вояки були мокрі. Правда, тут були інші броди, як інформував зв'язковий, але цей набагато безпечніший.

Чумак був замислений і цілий час мав діловито-зосереджене обличчя. Коли ще кілька днів тому він мало звертав уваги на небезпеку, то тепер цілковито змінився. Адже ніс на собі далеко більшу відповідальність, мусив дбати про все, всім журитися, і про все пам'ятати. Вояки тільки зиркали на свого командира - напевно помітили цю зміну також.

Уже поза рікою, замість відпочивати, чота продовжувала марш. Мокрі однострої мусили висихати в дорозі. Траса маршу проходила поміж Ліськом і Загір'ям, тобто двома додатковими Бірчами. Ще дві лишалося на півдні - Балигород й Тісна, куди чота тепер простувала.

Схід сонця застав її на горі Гочев, розташованій на віддалі кількох кілометрів від Бібрки, де вона й отаборилася. Повстанці розпалили вогонь, уживаючи сухих патиків, щоб не було багато диму, з'їли останню залізну порцію, висушили добре уніформи й поклалися спати. Десь біля обіду їх збудив літак, що кружляв над лісом.

Чумак виліз на дерево й через далековид оглядав терен. Відтак вийняв із мапника карту й дивився то на неї, то на просторий ліс. Тут і там було чути кулеметний вогонь, а за Балигородом десь біля Душатина розривалися артилерійські стрільна. Але Чумак зліз із дерева веселий.

- Тут, браття, можна погуляти! - відмітив задоволено. - Це вам не перемиські гайочки. Тут такі лісові масиви, що куди!

Перед вечором чота маршувала далі в напрямі Стежниці. Там вояки поїли картопляної юшки з вівсяними паляницями, а потім у лісі два дні чекали на теренового господарчого, до якого мали зв'язок. Рання осінь була чудова, й вони опалювалися на галявині. Настрій у всіх був бадьорий, лише стрілець Когут цілий час кривився й нарікав, кажучи:

- Я йду назад у Перемищину, бо мій шлунок є заделікатний до вівсяних паляниць.

Як звичайно, Павук не витримав.

- А варений ячмінь тобі вдома не шкодив? - запитав уїдливо.

Когут хотів щось відповісти, але саме в цю мить із недалекого потоку донісся стук якихось бляшанок. Бук пішов на перевірку й, вернувшись, повідомив, що там якась «дама» жене самогон, але навіть покуштувати не дала.