Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Вогонь! Стрибками вперед! - наказав Громенко.

Наче польові коники, повстанці пішли в наступ. До перших хат було недалеко, може, двісті кроків, але треба перебігти цілковито чисте поле. Здавалося, що й половина не осягне мети…

Вогонь ворога міцнішав, але хати зближалися також. Хтось зойкнув, хтось упав безмовно… Секунда… друга… ще одна… ще одна… Нарешті, страшне поле позаду. Ось і перші хати. Добігши до них, вояки ледве ловили віддих…

На полі лишилося трьох. Не знати лише, чи вбиті, чи поранені. Санітар скерувався до них, але командир Чайка зупинив його.

- Друже, впадеш! Спочатку треба знищити кулеметне гніздо за отим деревом! - вказав рукою напрям і крикнув:

- Вогонь!

Перші хати були поражені, за ними тут і там видніли залишені ворогом кулемети. А серії сипалися далі, зливалися в одне суцільне торохкотіння, таке голосне і пронизливе, що не чути наказів. Кулеметник Вишня виліз на дах, вирвав кілька сніпків і сипав градом куль на ворожі гнізда, маючи добре місце для обстрілу. Там ворог його аж ніяк не сподівав.

- Палити хати! - наказав чотовий Залізняк.

Через кілька хвилин хати спалахнули, неначе смолоскипи. Кулеметник Вишня настільки захопився обстрілом, що не зауважив, як і його хата загорілася. Мусив нашвидку проривати більшу діру і скакати на землю.

Запеклий бій тривав уже п'ять годин. Польське військо й цивільне населення повтікали через потік, ліс і село Улюч за Сян. Майже всі хати спалені. Лише кілька шовіністів забльокувалися в костьолі і продовжували стрілянину. Полетіли гранати, й бандитське кубло перестало існувати.

Сотня мала досить поважні втрати - п'ять забитих і сім поранених. Це великі втрати для неї. але зліквідовано також велику ворожу базу, яка була неначе чиряком на тілі. Коли ж починався бій, то, здавалося, що втрати будуть набагато більші.

Так росли ряди повстанських могил на горі Волі Володзькій. Додалося ще п'ять, і ціла сотня прощала друзів на вічний спочинок. На цій горі була гарна й рівна галявина, оточена густими лісами, а до неї припирали крайні хати «бандерівського Берліну». Командування УПА даного терєну дуже вдало підібрало цю галявину на військовий цвинтар. По-перше, через гарне високе положення й вид, а по-друге, - як добрий стратегічний пункт. Адже досі тут іще не ступала ворожа нога.

Посередині кладовища стояв великий березовий хрест, а довкола нього вже кількадесят менших. Біля свіжих могил лежало п'ять домовин, майже закритих квітами, а поруч кожної з них - березовий хрест. Отець Кадило відправляв Панахиду, а доктор Шувар диригував хором сотні, вишикованої у трьох лавах, рам'я-в-рам'я. В ній уже було менше вояків: одні лежали в домовинах, інші перебували в повстанських шпиталях.

Після прощальних слів отця Кадила й командира Громенка службові друзі поспускали домовини в могили, почесна варта віддала крісові сальви, а із двох сотень могутніх грудей понісся понад долинами Лемківщини сумний спів «Вічная пам'ять», и повстанці співали найкраще. Може, тому, що вона дуже сентиментальна й жалісна, а може, тому, що її доводилося співати найчастіше.

До голосів повстанців долучилося близько п'яти сотень голосів цивільних осіб, які зійшлися на похорон із поблизьких сіл. А ввечері на місце впавших друзів прийшло п'ятеро вибранців із СКВ.

Після переселення Борівниці цивільне населення зажило набагато вільнішим життям, а сотні Громенка було краще маневрувати в терені, бо він збільшився. Правда, лишилося ще кілька польсько-большевицьких сіл, подібних до Борівниці, а саме: Дилягова й Кузьмина, а також передмістя Бірчі та й сама Бірча, яка вважалася одинокою найбільшою фортецею ворога.

Були ще й інші польські села, як, наприклад, Селиська, Доброва і Тернавка, але комуністично-шовіністичні банди поляків на них не мали впливу. Адміністрація згаданих сіл підпорядковувалася польській Армії Крайовій, яка, ведучи боротьбу проти польських комуністів, часто співпрацювала з УПА. До цих сіл не раз навідувалася сотня Громенка, бо вони були розташовані на терені дій УПА й оточені звідусіль українськими селами.

Інколи траплялося так, що переслідування польським комуністичним військом і міліцією підрозділи АК переходили Сян і в Тернавці або Селиськах квартирували по кілька тижнів, почуваючи себе набагато певніше в оточенні упівських відділів.

У перших повоєнних місяцях вишкіл УПА і її бойовий гарт дійшли до стадії найкращого розвитку й позначилися багаточисленними інтенсивними акціями. Штучних кордонів на мапі поміж Польщею й сатанинським царством Сталіна відділи УПА не визнавали, а до цього часу ані один польський прикордонник не зайняв свого посту. Фактичний кордон, відмежовуючий Польщу від України, складався з низки оборонних баз, створених поляками вздовж Сяну, але на них ледве не щодня наскакували повстанці. УПА опанувала цей терен так добре, що її командування дозволило собі на проведення різних маршів і пропагандивних рейдів.