Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- О, гарна річ! Сам робив?

- Так, - відповів Гудим.

- А скільки вас на такому курсі?

- Біля тридцятьох.

- І що будеш з ними робити?

- Кілька продам, інші подарую знайомим. Знаєш, декотрі таборовики їх купують і висилають до Америки.

- Сумніваюся, чи твоя продукція вже готова до Америки.

- Чому ні? Дивись, яка гарна?

- Подивлюся завтра! Надобраніч! - пробурмотів я уже сонний.

Всі групи вояків УПА, розміщені по таборах, були організаційно пов'язані з командуванням УПА на Заході. Але тільки організаційно, економічно командування не могло їм допомогти, бо не мало жодних засобів.

Дехто з повстанців одержав дозвіл робити заходи, щоб виїхати до рідні за океан. Інші чекали з дня на день, що їх покличуть іти до Краю. А тимчасом минали місяці, повстанці й далі жили на ласці добрих таборових кухарів і таборових людей. Таке животіння не було мені, завжди зарадному, до серця, і я роздумував:

- Це нікуди не годиться! Ми, молоді люди, і не можемо собі зарадити? Мусимо щось робити. Але що? Ні в таборі, ні в місті праці не дістанемо, а тим паче без документів.

Я ходив по таборі, заходив до кількох верстатів - кравецького, різьбарського, шевського - і всюди діставав однакову відповідь:

- На навчання можемо прийняти, але про заробітки нема й мови.

Надвечір, вертаючи на квартиру, я зауважив, що біля брами у невеликій будівлі хтось обмивав великі таборові протипожежні авта. Вони були в такому знищеному стані, що цілий табір міг легко згоріти, поки хтось витягнув би їх гасити вогонь. Але вони давали мізерний заробіток кільком людям, яким заздрили інші таборовики.

Я звернув увагу на приміщення, що видавалося мені дуже підхожим для влаштування в ньому таборової крамниці. У таборі було до трьох тисяч українців-емігрантів, без жодної крамниці.

Ідея добра, тільки трохи фантастична. Правда, в мене в кишені є п'ять долярів, ще й півобіцянка пані доктор Бачинської. Не думавши довше, я пішов до канцелярії поліції.

- Пане майоре! Я маю плян, тільки не смійтеся!

- Що за плян? - запитав майор.

- Хочу відкрити в таборі крамницю і затруднити моїх «дармоїдів». До вас прохання: чи можу перевезти пожежні авта до таборової стайні, яка стоїть порожня, а в цьому приміщенні відкрити крамницю?

- Друже Чумаче! Ви ж знаєте, що я не проти, але офіційного дозволу не можу вам дати.

- Пане майоре, я тільки цього й хотів, тому й прийшов до вас по пораду. Я дуже вам вдячний.

Подав йому руку і на прощання сказав:

- Якщо наш приятель, комендант табору, буде дуже гніватися, порадьте йому знову писати листа до СіАйСі.

Хідником ішли люди, хтось сказав «Добривечір», але я нічого не чув і не бачив. Я уже мріяв про успіх свого наміру. Не раз чував від людей: «Коли б гроші, то й не одне зробив би!» Я самих грошей не прагнув. І пригадалося мені, як ще в Динові, мавши тільки сотку, закуповував товару на кільканадцять соток. Звісно, потім мав клопіт із викупом векселів.

Доводилося не раз прохати в багатого жида позики, а той добряга позичав, але не одразу, а кілька хвилин перед крайнім строком. Він ніколи не відмовив, і я дивувався, що жидок такий добрий! А пізніше, за кілька років, тато мені сказав, що за ті гроші він жидові ручив.

Тепер я знов хотів жити, змагатися, допомогти своїм друзям і не бути тягарем для інших. З тією думкою я спинився під дверима мешкання панства Бачинських і постукав.

- Вітаємо партизанів! - привітала мене пані доктор. Пан інженер відклав набік свій часопис і налив по чарці. Всі троє випили і завели розмову. Я розповів про життя і свої пригоди у повстанських загонах, а вже пізно ввечорі вирішив іти додому. Про позику не відважився питати. По-перше, я не мав тут ручителя, а по-друге, ще так недавно добра ідея виглядала мені тепер занадто наївною.

- А як ваші торговельні пляни? - запитала несподівано пані доктор.

- Краще не згадуйте! Мені здається, що той намір - нездійсненний.

- Що ви? А чому ні?

- Може б ви зрадили мені дещо із своїх торговельних таємниць? - запитав жартома інженер Бачинський.

Я почав розповідати про свої пляни, а пан інженер сказав:

- А чому б не спробувати? Що можете втратити?

- Моїх триста марок і ваших п'ять долярів, - відповіла за мене пані доктор, поклавши на стіл триста марок.

- Що будете в тій крамниці продавати? - питав далі пан інженер.

- Все, що можна буде дістати, і що потрібне таборянам, почавши з городини та садовини, що їх можна дешево купити в околиці Штутгарту.