Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

У той час я увійшов до кімнати. На моє запитання: «Що тут діється?», бунчужний не відповів нічого і далі стягав коци. Виникла суперечка між мною і бунчужним, яка від слів перейшла до кулаків.

До кімнати мого роя збіглися повстанці й приглядалися незвичайному «поєдинкові». Невідомо, як довго він тривав би, коли б не спинив завзятих змагунів командир Громенко одним рішучим словом:

- Струнко!

Глядачі і змагуни виструнчились і завмерли, немов статуї, тільки кров із носів змагунів не спинилася.

На другий день відбувся військовий суд. Трибунал складався з командира Громенка, заступника Лагідного і Грабика, провідника Ярославщини. Бунчужного допитували першого, а тоді викликали й мене.

- Що ви скажете на свою оборону? - запитав командир Громенко.

- Мені дуже прикро, що стався такий випадок, тим більше, що бунчужний Соколенко дуже заслужений старшина нашої сотні. Але, на мою думку, він сам порушив нормальну дисципліну УПА. Повинен був дати мені наказ, а коли б я його не виконав - зголосити мене до командира, а не самому забирати коци. По-друге, я не забрав коців від інших вояків УПА, а взяв додаткові приділи. Моїм першим обов'язком є дбати про краще забезпечення своїх вояків, - відрапортував я.

Проте суд ухвалив, що я маю негайно перепросити Соколенка і віддати один приділ коців хворим і пораненим, а два інші приділи затримати у своєму рої.

Я щиро перепросив Соколенка, а той з усмішкою простягнув мені руку до потиску.

Вояцтво з кожним днем дедалі більше пристосовувалося до нових обставин. Почет сотні у своїх наказах на вечірній збірці до молитви дбав про виповнення наступного дня діяльністю вояцтва. Та інакше було вночі. Пам'ять, що реєструвала в кожного вояка минулі запеклі бої, тепер майже кожної ночі відтворювала їх у снах. А в снах вони виглядами дедалі страшнішими. Раз у раз той чи інший вояк починав кидатися у сні на ліжку й придушеним голосов вигукував:

- Смику, бий наліво! Кидай гранату! Я поранений! Уважай!…

Пробуджений таким маренням, уставав з ліжка, запалював цигарку й ходив по кімнаті. І тоді не раз бачив, як його сонний друг шукає руками своєї зброї і, не знайшовши, прокидається, сідає на краю ліжка й витирає піт із чола.

Майже щодня до табору приїздило американське тягарове авто з новими рейдуючими упістами із сотень Бурлаки, Крилача, Ластівки, Бродича, Громенка, а також а інших малих груп із Ярославських та Грубешівських відділів. В Україні всі ті сотні перед виходом у рейд мали понад тисячу вояків, а тепер у Деггендорфі їхня кількість тільки трохи перевищувала півтора сотки. Кожного мучили питання: Яка ж доля решти? Скільком іще пощастить перейти кордон?

Одного дня до табору прибув курінний майор Байда з одним вояком. Він розповідав про свої сутички і бої в рейді, як в одному з таких боїв загинув смертю хоробрих усіма улюблений виховник Зорян.

У деггендорфських касарнях упісти далі жили боротьбою в Краю і тільки про неї говорили. Журилися долею відділів Хріна, Стаха і Біра, що перейшли з Лемківщини в Галичину, отже, опинилися в зовсім інших умовах. Всі добре знали, що партизанська боротьба найуспішніша на своїх рідних теренах, де кожен вояк знає кожну стежку, всі ліси й переліски, струмки й потоки та мешканців сіл. Незнаному повстанцеві люди нерадо дають різні відомості, що особливо важливі в партизанській боротьбі. Цю обережність населення викликали большевики, які вдавались до провокацій - переодягались на партизанів, щоб здобути інформації про УПА.

Одного дня до табору американці привезли кількох повстанців із сотні Бурлаки. Командир Бурлака був одним із найталановитіших, дуже відважних і заслужених старшин УПА. Після Другої світової війни його переорганізована сотня діяла в першому районі біля Перемишля і відправила на той світ сотні ворожих вояків навколо цього стародавнього українського міста, що його передали переможці полякам. Знищення військових польських кошар у Пикуличах і паралізування діяльности ворога поза мурами міста - теж заслуги Бурлаки. Тоді вже й передмістя Знесіння і Зеленка стали тереном повстанців. Популярність його імени була така велика, що воно викликало страх у ворога. Знавши це, не один з відділів УПА в бою з ворогом подавав голосно накази по лінії:

- Праве крило Бурлаки вперед! - хоч насправді сотня Бурлаки могла в той час таборувати або й воювати десь аж біля Кальварії. Командир Бурлака рейдував на Захід з девізою з пісні: «Ми українські партизани, не знасмо, що то є страх».