Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Бійтеся Бога! Шлунок порожнісінький, а тут по полудні черешні, ввечері два літри кислого молока, а відтак хліб, сало й часник. Та із цього всього можна бомбу зробити!…

Промаршували кілька годин, потім відпочивали, а вранці пішли далі. Терен був лісистий, цілий час тяглися гори, хоч і не дуже високі. Села траплялися рідко, а на полонинах паслися вівці й рогата худоба із дзвінками на шиях.

Хребет гір Бескиду - це неначе межа двох кліматів. Північна, українська частина гір, має великі старі праліси, шумливі потоки й маловрожайні ґрунти. Там коротші й весна, й літо. Південна частина, завдяки щедрому промінню сонця, є відмінною. Коли на півночі ростуть лише овес і картопля, то на півдні частенько трапляється виноград й інші південні рослини.

Милуючись мальовничими краєвидами, сотня посувалася вперед. Словацький хліб, овечий сир і молоко зробили своє - повстанці почали оживати. Марші були повільніші й коротші, більше часу давалося на відпочинок, і вояки ступнево приходили до себе. Вони все глибше розуміли важливість своєї великої місії й гордо, хоч і з помітним хвилюванням, гляділи в невідоме майбутнє.

Москва шаліла, мов скажений звір. Вона найбільше боялася того, щоб про ті облудні ідеї, якими задурманила цілий світ, і про дійсний стан поневолених нею народів упівці не сказали правди. А час був короткий. Мине ще кілька тижнів, і борці за волю не лише України, а й цілої Східньої Европи, можуть дістатися на Захід та розвіяти отруту комуно-большевицької пропаганди, на яку Москва призначила 20% свого бюджету. Договір трьох країн - Совєтського Союзу, Польщі й Чехословаччини, - підписаний із метою знищення й недопущення відділів УПА на Захід, змобілізував проти них сотні тисяч війська. Але й цим не була Москва вдоволена, їй залежало на тому, щоб ані один упівець не прийшов на Захід, і вона робила все для внеможливлення цього. З Москви до Праги приїхали сотні протипартизанських знавців і нашвидкоруч почали організувати чеських комуністів.

У чехословацькому комуністичному парламенті велися гострі дебати. Частина відважніших обороняла відділи УПА, але їх засуджували запеклі комуністи й вимагали рішучої протидії. В цей час, крім сотні Громенка, на словацьку територію вже вступили відділи Бродича, Бурлаки, Ластівки і Крилача. Словацьке населення і його національне підпілля помагало повстанським з'єднанням з України де могло й чим могло.

Одного вечора словацький учитель-патріот гостив у своїй хаті цілий почет сотні Громенка, і при цьому відбувалася жвава дискусія на різні теми. Після цього він сів на коня й поїхав кудись до своїх, а коли через дві години повернувся, то привіз командирові кільканадцять військових карт і багато цінних інформацій, як також повідомив про успішні пропагандивні дії сотні Бурлаки. Він висловив дуже велике вдоволення із приводу того, що сотня Бурлаки роззброїла кілька станиць комуністичної міліції, а також оповідав, що населення ставиться до упівців по-дружньому. Вони стаціонують по селах і співають українських пісень, які словакам страшенно подобаються.

Відділ Громенка маршував далі великими лісами вдень, а переходи з одного лісу в другий чистим полем робив уночі. Одного гарного дня на місце таборування відділу в лісі прийшли дві словачки й, побачивши понад сотню озброєних вояків, одразу догадалися, що це українські партизани. Обидві були дуже гарні, й аж диво брало, чому вони своїми великими хустками й довгими та широкими спідницями позакривали такі чудові фігури. В обидвох гарні очі, червоні рум'янці на щоках. Подібні до себе, мабуть сестри. Та з розмови виявилося, що то мати й донька. Вони розказували про те, що зараз увесь словацький нарід тільки б говорить про тисячі українських бандерівців, які прийшли до Словаччини. Й коли донька несміливо споглядала на повстанців, то мама запитала:

- Чи мате глад?

Вночі сотня мала переходити з одного лісу до другого, через чисте поле й залізницю, тому не плянувала сьогодні йти до села. Бунчужний Соколенко сказав гарній словачці, що вояки таки трохи голодні, а потім поцікавився тим, чому вона питає. Жінка відповіла, що вони можуть принести повстанцям хліба із села.

Згідно з партизанською тактикою, найкраще було б задержати жінок до вечора й випустити їх аж перед вимаршом сотні. Але ці словачки були не тільки гарними, вони виглядали чесними, й щоб упевнитися у цьому, їх відпустили до села з назбираними грибами. Такий чин не виглядав поважно, бо сотня здорових мужчин, яка цілком сміло могла ввійти до села і принести харчів, погодилася на їх доставу жінками. Але вояки не дуже дбали про харчі, бо ще мали їх запас у торбах.