Повстанці помили в потоці чоботи, деякі попрали свої сорочки, всі поголилися, й по полудні сотня вирушила в дальшу дорогу. Коли б цей рейд був почався два місяці тому, то вона виглядала б інакше. Кожний командир мав би при собі військову карту, всі були б убрані у кращі уніформи, та й сам рейд забрав би менше часу. Але тепер тільки два командири посідали ці карти, й то невідповідні до даного терену, а однострої також не виглядали блискуче. Тяжких кулеметів і запасу набоїв до них залишити не можна було, а тягар важкої зброї сповільнював марш змучених повстанців, і вони не могли пройти за добу більше як 10-20 кілометрів.
Незважаючи на ніщо, сотня маршувала горами й лісами на південний захід, у напрямі Пряшева. Пройшовши вже досить довгий шлях, і то вдень, повстанці поки що не зустріли ані однієї живої людини. Сотня часто відпочивала, а потім продовжувала марш і йшла майже цілу ніч, щоб відбитися від кордону. Аж над ранком вона затрималася на кілька годин відпочинку й короткого сну.
Вояки вже звикли до рейду, тільки передвчорашні картопляні кальорії почали їх підводити. Знову розболілися голови, й кожний думав лише про харчі. Котрийсь із стійкових повідомив, що в лісі є черешні, й сотенний дозволив повстанцям перейти на те місце, де вони росли. І справді, тут росло кільканадцять черешневих дерев, рясно обліплених великими дозрілими ягідьми. Яка радість! Старшини тримали внутрішню службу, а вояцтво облягало дерева. Плоди були досить солодкі й мандрували з кістками до порожніх вояцьких шлунків.
По якомусь часі, підкріпившись черешнями, сотня рушила далі й після двогодинного маршу зупинилася в ліску, поблизу якогось села. Хоча це була вже інша країна, воно нічим не відрізнялося від першого-ліпшого лемківського села. Пізніше виявилося, що й мова була досить подібна до української, але мала все ж таки багато незрозумілих слів.
Командир Громенко призначив збірний пункт у цьому ліску на 22-гу годину, й сотня подалася в село. Рій Чумака затримався поміж двома невеличкими хатками, й ройовий, пригадавши воякам, що вони знаходяться у пропагандивному рейді, вислав половину роя до однієї хати, а сам із другою половиною зайшов до зовсім маленької, розташованої над потоком.
- Добрий вечір, господине! - привіталися повстанці.
- Будьте здраві! - відповіла досить збентежена жінка. На полиці, зробленій із дошок, біля великої печі стояло кілька глиняних горщиків, а поруч із ними лежали великі плескаті хлібини, подібні до матерівських паляниць. Вони «загіпнотизували» друзів настільки, що не дозволили докладніше розглянутися в хаті, щоб бодай трохи зорієнтуватися і привикнути до нових обставин.
Повстанці в чемній формі попросили господиню дати їм з'їсти й чекали на відповідь, але жінка розвела руками й почала оправдуватися, що вона бідна, тому не має нічого доброго для їжі. Коли ж Бук показав їй на хлібини, жінка взяла одну з них в обидві руки, розломала її на коліні і звернулася до Бука:
- Дивіться, який хліб чорний! Ви напевно не їстимете його.
Бук узяв одну половину, відломив із неї добрий кусень, вкусив його і схвально похитав головою на знак того, що хліб дуже добрий. Господиня зраділа, що непрохані гості не погордували її чорним хлібом, зняла з полиці ще одну хлібину й кожному повстанцеві налила по великій кварті молока. Друзі заїдали смачно, а добра словачка, дивлячись на них із дивною усмішкою, по хвилині сказала:
- Які ви мате глад!…
Потім почала розказувати своєю гарною словацькою мовою, що українські партизани відвідали її хату ще в 1945 році, але вони такі голодні не були. Повстанці відповіли, що хліба й молока вони не бачили вже кілька тижнів, і взагалі почувають себе несамовито голодними. Щоб прийти до нормального стану, вони мусили б кілька тижнів відповідно харчуватися. Тому цей хліб і молоко смакували їм краще від усіх попередніх, а друзяки вже їли хліб не з однієї печі.
Щоб не перевантажувати порожніх шлунків, Чумак зарядив вимарш на збірний пункт і попросив у жінки трохи харчів на дорогу. Вона послала чоловіка до льоху по картоплю, а сама зняла з полиці ще одну хлібину і принесла з комори трохи масла та сиру. Повстанці гарно подякували й вийшли надвір, де на вулиці вже збиралися рої й відходили до лісу. Перша добра вечеря у Словаччині деяким воякам уже пошкодила, й, побачивши це, сотенний одразу ж зарядив марш, бо він одинокий міг помогти виголоднілим шлункам.
Доктор Зубенко, йдучи збоку, розказував Чумакові про свою вечерю:
Читать дальше