Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв'язок, харчування, постачаний, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників із свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не піддав їм величезні українські території мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу "споминів".

Але ж ні — Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів "При владі ТОДІ був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну "інспектуру", ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців. які пролили кров її обороні такого уряду".

А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. "Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, — сказав він, — і мене підганяти не треба!"

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади "Вільна Україна". Вермахт програв, а хто програв — завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.

І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…

Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.

Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.

Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує "красних героїв", з якими на смерть билися їхні земляки — брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.

Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. — 23.04.1965, Філадельфія, США). Військовий діяч; прапорщик 146-го піхотного запасного батальйону, командир 7-ї роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї пішої дивізії Казанського військового округу (01.1916), командир батальйону смерті військ Тимчасового уряду, козак 2-ї чоти, згодом чотовий кінної сотні 2-го Запорозького полку, командир 2-ї сотні 2-го Запорозького кінного полку (із 23.11.1918), курінний (із 17.01.1919) Окремого партизанського куреня ім. отамана Петра Болбочана, командир Окремого кінного запорозь-кого республіканського полку Запорозького корпусу, кінного полку Чорних запорожців (27.06.1919–1920), командир 3-ї Окремої кінної бригади Запорозької групи (лютий 1920), т. в. о. командира Окремої кінної дивізії (08.1920), т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кін. 1928) та командир лінійного ескадрону (друга пол. 1931) 1-го Шволезького полку ім. Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів (1.11.1934 — 30.09.1939), кавалерійської бригади "Сувалки", начальник поліції м. Сувалки (весна 1940) і м. Холм (1940), начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії (з 5.07.1941), учасник українського націоналістичного підпілля (1941–1944), заступник командира Українського легіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД, 06.1944), командир УЛС (08.1944), 3-го Українського пішого полку 1-ї дивізії УНА (02.1945), Окремої української протитанкової бригади "Вільна Україна" (22.02.1945; з 15.04.1945 у складі 4-ї танкової армії Вермахту), командир 2-ї Української дивізії УНА (7.03.1945), військові звання — прапорщик (1.01.1916), підпоручник (12.07.1916), поручник (23.03.1917), штабс-капітан (24.08.1917) російської армії, сотник (1919), полковник Армії УНР (23.06.1920), контрактовий майор Війська Польського (20.07.1928), генерал-хорунжий (15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6,1 лютого 1961), генерал-поручник УНР (після 1.02.1961).