Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей — скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям.

Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку)… відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі… Чорний запорозький кінний полк був прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел — командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках… Він відійшов до останнього звіту у Всевишнього, може, й передчасно, але з "послужним списком", що ставить його в ряди найвизначніших полководців новітньої української воєнної історії.

Він (Петро Дяченко) був взірцем лицаря для живих, таким же залишиться і для нащадків.

На світлині — чорношличник. Копія.

25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них 13 років — на фронтах різних воєн. Відбував службу в царській армії, військах Тимчасового уряду та Центральної Ради, Збройних силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську Польському, в УПА "Поліська Січ" отамана Тараса Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Дев'ять армій! А ще допомагав УПА- зброєю, документами, вишколом… По війні співпрацював з військовою розвідкою США.

Петро Дяченко пройшов дві світові війни та дві національно-визвольні епопеї. За подвиги його було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької…

Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля його вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся.

Дивно, але автор загалом змістовної статті про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зазначив дослідник, проти "своїх колишніх друзів та колег". Добродій Руккас розцінив це як "безпринципність" Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає "неоднозначною".

Суперечливе мислення демонструє київський історик, підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.

Невже А. Руккас не розуміє, що "колеги поляки" Петра Дяченка в 1930-х роках та в час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку, розділивши її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 — 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Гуцульщини, Галичини, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки люто боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює "неоднозначно" — бо ж ця збройна формація, як і Петро Дяченко, теж воювала проти окупантів-поляків?

На чиєму боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Очима її сусідів?

Як би не було, та нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: "Україна або смерть!"