Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Після них була шкапина, ім'я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, "а іноді лише на одній водиці", творив дива… І він згинув від більшовицької кулі — в Бурштині влітку 1920 року.

Валентин — "із крови і кости кіннотник" — пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, "а з нею — і повага" в товаристві. А без коня гріш ціна козакові в базарний день. Так стверджував Валентин Сім'янців, із походження селянин, якого покозачила Українська революція.

"І чим би я виправдав своє життя, — писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сім'янців, — коли б добра доля не дала мені того козакування".

І це стверджував зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!

"Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони… Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину", — писав Валентин Сім'янців у своїх спогадах "У Зимовому поході".

Писав — і знову, і знову перед його внутрішнім зором — і нашим також! — оживали побратими. Он Іван Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Филимон Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який погрожував застрелити Сім'янцІва.

— Ти, камфора, положи рушницю! — коротко кинув Бушанський із кутка.

Филимон "не любив жартувати — це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович". Тож і поволі опустив рушницю додолу. Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сім'янцІва. А той зберіг нам пам'ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…

Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам'ятник — і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам'ять і правду про Визвольні змагання та її героїв.

Вічна слава українським романтикам!

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. — С. 93, 96, 97,137,199.

Сімянців В. Спогади богданівця. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1963. -С. 5–9,11, 68, 108.

Сім'янців В. В Зимовому поході //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 10. — С. 116, 117.

Сім'янців В. В Зимовому поході (продовження) //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 11. — С. 206.

На світлині — Валентин СІМ'ЯНЦІВ. Публікується вперше. З оригіналу.

У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50 % свого складу — забитими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотника Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.

Кінна чота відвезла забитих і ранених до Воронка, де мав відбутися похорон, в яких взяв участь німецький генерал дивізії, якому був підпорядкований і наш полк.

Під час похорону Німець зробив перегляд решток 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і в нашій мові слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"

Великий героїзм і мужність виказала 2-га сотня дивізіону на чолі з неустрашимим поручником Дяченком в боях під Лозовою і Павлоградом проти переважаючих банд Махна, а також у боях під Люботином проти московських большовиків.

Переглянувши сотні [кінного партизанського дивізіону Петра Дяченка], полковник [Петро Болбочан] зазначив, що царська гвардія не виглядала краще.

Як завжди, штаб у нашому полку [на чолі з Петром Дяченком] "замітав сліди", себто відходив останній!

Полк Чорних запорожців був однією з найкращих і найбільш боєздатних формацій Українського війська в часи Визвольних змагань 1918 — 1920-х рр. Був він пострахом усіх ворогів молодої української державності, включно з її деструктивними елементами.

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення "порядку" в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка, і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.