Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

На світлині — похорон хорунжого полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка. Командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (з рукою на перев'язі), Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії (у центрі) та священик полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Павло ПАЩЕВСЬКИЙ Стримає хрест). Станіславів, 6 вересня 1920 р. Копія.

Вересень 1920 року. "Війська наші щасливо посувались вперед, лишаючи позад себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів [ми] не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і взагалі піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше [пробитися] вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій".

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож не поспішаючи перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда [6] Тепер село Волочиського району Хмельницької області. . Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво форсувало річку.

Обидві частини Тарноруди ще недавно з'єднував дерев'яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Спочинок! Лише інженерна частина під проводом командира Запорозької дивізії Андрія Гулого-Гуленка мусила братися за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу головних сил треба.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з'явилось кілька вершників — більшовицька розвідка. Що вони хочуть?!

Відповідь прийшла швидко — з-за гори несподівано виринула довжелезна більшовицька лава. Рухалась тихо. Червоних було так багато, що сама думка про бій із ними в полі здавалась недоречною. Треба відступити за річку. А місток ще не закінчено.

Оборонці Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувалися вперед, півколом оточуючи містечко.

Запорожці відступали до містка, який гарячково намагалася добудувати інженерна частина. Ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Микола Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні в цей час вже були за 60–80 кроків від кремезного муру, який обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.

Опанування муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією.

Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи Чорношличників у поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними ~ і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

А із села вже як шуліки летіли Чорні…

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було відправлено в запілля — на правий берег Збруча.