Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Здавалося б, лідери Центральної Ради зважилися висунути настільки обмежені, настільки скромні вимоги, що навіть з погляду найпримітивнішої демократії проти них важко було будь-що заперечити, і все ж вони нахабно відкидалися шовіністами Петрограда. Це особливо бентежило українських керманичів.

По-друге, позиція Центральної Ради щодо солдатських мас і українізації армії детермінувалась її загальнополітичним курсом. Вона намагалася не дистанціюватися від центру, боялася якимось рішучими діями викликати його невдоволення, негативну реакцію. Останнє вважалося однаково загрозливим відразу з двох точок зору: а) Центральна Рада побоювалася завдати бодай найменшого удару по єдності загальноросійського демократичного фронту, в міцності якого вона вбачала головну запоруку поглиблення революційного процесу; а з останнім пов'язувалася вся подальша доля українського народу, розв'язання як соціальних, так і національних завдань. б) В умовах воєнного часу необачними політичними діями можна було викликати не лише невдоволення, а й репресії з боку уряду воюючої держави. Тим більше, коли це безпосередньо торкалося питань про боєздатність армії, стабільність фронту, єдність командування тощо. В той час, на думку М. Грушевського, розвиток подій збільшував «обопільне роздражнення якраз на найбільш небезпечнім, воєннім грунті. А відповідальні політичні і громадські діячі об'єднаного російсько-польсько-єврейського фронту одночасно кували з сього зброю проти цілого українського руху, недвозначно натякаючи на його заміри йти дорогою насильницьких захоплень і тим самим оправдуючи всякі насильні репресії проти нього… Що ж, признаюсь, що і я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку — трусу, арештування, заслання і т. д. Настрої урядових кругів робили се цілком можливим…» [351] (228) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 9. — С. 141–142. .

Звичайно, сьогодні з такою логікою можна й не погоджуватись. Можна жалкувати з приводу браку в лідерів українського руху політичної інтуїції і досвіду. Можна дивуватись (і навіть обурюватись!) виявами їхньої безпринципності й відвертої боязкості. Однак завдання історика полягає в тому, щоб якомога об'єктивніше відтворити досліджувані факти, явища та їхнє бачення, тлумачення суб'єктами історичного процесу. А ключові постаті революції в Україні в 1917 р., вирішуючи глобальні проблеми, що постали перед українством, керувалися власною логікою, хоч би якою недосконалою і вразливою вона уявлялася нам сьогодні.

Загальними підходами до проблеми українізації армії (у ширшому тлумаченні — до масштабів розвитку українського руху) зумовлювалося й ставлення до самочинних дій самостійницьких елементів, на зразок М. Міхновського. «При ворожім настрої до українського руху, російських провідних кругів спеціально, серед провідників ради військових депутатів, на чолі котрої стояв отой «рядовий» Таск, перейнятий просто ненавистю до українців, — з одної сторони, а з другої — російської номенклатури, можна було напевно сказати, що всяка спроба самочинності і була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації» [352] (229) Там само. . Передбачаючи можливість такого розвитку подій, лідери Української революції, відповідно, обирали оптимальну, на їхню думку, лінію поведінки. «…Історія богданівського полку, — резюмував М. Грушевський, — показала занадто ясно і настрої сього антиукраїнського Київського гарнізонного окруження і нестійкість українського воєнного елементу, який не від того був, щоб вимахувати корогвами під ослоною Укр[аїнської] Центр[альної] ради, але сам до оружного конфлікту, до кривавої боротьби не мав найменшої охоти. Се відчувалось, і сам Михновський — неврастеник, що робив враження просто-таки боягуза, тратив відвагу і витривалість при якім-небудь твердім натяку до нього, — не давав ніякої запоруки, що він умів би серйозно провести такий конфлікт. Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо, як се бувало з нашими пізнішими воєнними революціонерами — Капканом, Шаповалом й іншими. Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв з агітації Михновського, змусили наших товаришів з Ц. ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв'язкам впливи Ц. ради, від котрої сей гурток держав себе осторонь і, очевидно, хотів вести справу на власну руку, без її контролю» [353] (230) Там само. — С. 110–111. .