Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Не справджувались розрахунки на революційний вибух, який пророкували політичні партії. Багато хто зневірювався, час від часу впадав у відчай. Навіть лідер чи не найрадикальнішої організації — більшовиків — Володимир Ленін в перші дні нового року, з одного боку, закликав не обманюватись тодішньою "гробовою тишею в Європі", а з іншого — не вірив, що його поколінню вдасться дожити "до вирішальних битв… прийдешньої революції" [1] (1) Ленін В.І. Доповідь про революцію 1905 року // Повне зібр. Тв. — Т. 30. — С. 328. .

Що вже й говорити про поміркованіші сили й елементи?!

Вкрай знекровлені після поразки Першої російської революції партії меншовиків, есерів, національних організацій подібного спрямування зазнали нових нищівних ударів за законами воєнного часу, хоч у більшості підтримали урядову політику, стали "оборонцями". Однак еволюція "вправо" все-одно не рятувала, залишаючи майже примарні надії на виживання.

Партії ліберальної орієнтації (кадети, прогресисти, земці та ін.) почувалися також дискомфортно, щоденно остерігаючись з боку царизму неприємних, непередбачуваних "сюрпризів".

Навіть промонархічні сили ("октябристи", весь "правий блок" у Державній думі) не мали причин для оптимістичних поглядів на перспективу. Не розрядило ситуацію вбивство наближеними до царя особами (великий князь Дмитро Павлович, князь Ф.Юсупув, один з правих думських лідерів — В. Пуришкевич) пройдисвіта Г.Распутіна, що користуючись особливим покровительством цариці, згубно впливав на політику двора. Та й щодо самої цариці Олександри Федорівни-принцеси Гессенської дедалі ширилося невдоволення, множилися чутки щодо її зв'язків з німецькими родичами як однієї з прямих причин воєнних невдач і поразок. Непокоїло правих не лише загрозливе становище на фронті, а й поведінка Миколи II, який перебрав від популярного у військах великого князя Миколи Миколайовича на себе ще й посаду Верховного головнокомандувача російської армії. Позитивного впливу на ситуацію це не справило. Навпаки — лише сфокусувавши додаткову увагу на августійшій особистості, дедалі» очевидніше віддзеркалювало всю абсурдність, неадекватність її поведінки, покладало пряму відповідальність за воєнні провали й кризу в суспільстві.

Навіть такі віддані монархії особистості, як В. Шульгін, його оточення уже вголос говорили про загальний настрій — вимоги відставки уряду й зречення корони Миколи ІІ. На нараді лідерів „Прогресивного блока” у М. Родзинка В. Шульгін поділився новинами: „Я недавно був у Києві. Всі зійшли з розуму. Мене хапали за рукав самі добромисні: „Коли ж врешті ви їх проженете? Це вони про уряд. Стало ще гірше, коли вбили Распутіна. Це була трагічна помилка. Раніше все валили на старця, а тепер усі стріли летять, не застріваючи в Распутіні, прямо в господаря.

— Тим краще, кинув мені Шингарьов. — Скільки років ми зі шкури геть лізли… старались як би допомогти йому… Берегли його престиж, а він нам по мордам, по мордам! Господи, до чого ж Росії не везе з монархами. Зараз, як ніколи, необхідні розмах, винахідливість, творчий талант. Нам потрібен винахідник в державносній справі — „соціальний” Едісон! А він? Безкінечні „я подумаю”, „я подивлюсь”. І за всім цим абсолютна пустота. Людина, не здатна ухвалити жодного рішення…” [2] (2) Цит. за: Шатров М., Логвинов М. Фехраль. Роман-хроника в документах и письмах. — М., 1989. — С. 37. .

Здавалося, зовсім не відчуваючи наближення загальної катастрофи, краху системи, краху держави, самодержець більше турбувався про те, щоб практично кожного дня відправляти дружин з фронту, в черговий раз він відбув, коли революція вже набирала обертів, у Ставку, розлогі, пустопорожні мелодраматичні листи, перечитував регулярні зворотні розчулені послання з вкрай дріб'язковою інформацією. Якщо й доходило до більш-менш серйозних речей, то монарша сім'я систематично й суголосно, хоча й з відтінком якоїсь ледачої втоми, лаяла масонів, вважаючи, що всі неприємності від них. І якщо чекати нових бід, то також від них [3] (3) Див.: Платонов О.А. Тернорьій венец России. Николай II в секретной переписке. — М., 1996. — С. 593–664. .

Між тим, певний сенс у тому таки був. До царя й цариці доходили уривчасті й не завжди виразні відомості (ложі втаємничували діяльність — та для чогось існувала й розгалужена мережа спецслужб з досвідченими фахівцями) про змовницькі дії анти-самодержавного спрямування. Мабуть, більше інстинкт самозбереження, ніж достовірна переконлива інформація підказував, що з боку тих, хто був найближчим до самодержавців, і слід чекати неабияких неприємностей.