Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Не може не звернути на себе уваги, що жодних документів, окрім інформації "Киевской мысли" та мемуарних даних, подібних наведеним у спогадах Є. Чикаленка, ніхто з прибічників "концепції двох Центральних Рад" не наводить. Відомі ж факти лише подаються під таким кутом зору (по суті — видозмінюються, тобто спотворюються, фальсифікуються), щоб хоч якось непрямо, "опосередковано" підтвердити вигадану схему. Не насторожує й те, що у працях істориків 20-х — 30-х рр. (а кращі з них належать перу активних учасників подій, таких, як, приміром, високо-фаховий, відповідальний, скрупульозний дослідник Д. Дорошенко) на існування "двох Центральних Рад" немає й натяку.

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці "дискусійного" питання: "Отже, постання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт — як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що "глухе" "сенсаційне повідомлення" Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників" [76] (76) Капелюшний В. Назв, праця. — С. 111. .

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо "джерело" так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива — за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будь-які підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії — їх і нині зовсім немає) говорити про "дві Центральні Ради" як "історичний факт", "історичність згаданих подій", тобто — продовжувати дискусії. Отже, Якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про "безперечний історіографічний факт" виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Що ж до початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально" підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитись зі спостереженням П. Христюка, згідно якого "закладено було Ц.Раду по зразку загально-російських "комітетів об'єднаних громадських організацій" з тою тільки ріжницею, що рада мала бути не мінським, чи губерніяльним центром, а всеукраїнським. Через це до складу ради спочатку ввійшли делегати мінських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції" [77] (77) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. Прага, 1921. Т. 1. С. 15–16. .

Ініціатори утворення координаційного центру визвольного руху — тупівці — не домоглися провідного становища в Центральній Раді. У березні тут активно працювали С.Єфремов, Ф.Матушевський, О.Волошин, а лише номінальне відношення мали Д.Дорошенко та В.Науменко. Дедалі активніші позиції займали соціал-демократи — Д.Антонович, М.Вороний, М.Єреміїв, І.Стешенко, В.Садовський.

Уже перші повідомлення про створення Української Центральної Ради, про початок її діяльності, зокрема відозва від 9 березня 1917 р. [78] (78) Див.: Українська Центральна Рада. Т. І. С. 38–39. з ентузіазмом і надією були зустрінуті в широких колах українства, що швидко об'єднувалося в різного роду культурно-просвітні, кооперативні, громадські, військові, професійні, політичні організації. Почали налагоджуватися контакти і взаємодія між Центральною Радою і українськими організаціями на місцях. Хоча деякі автори певною мірою перебільшують тогочасний авторитет Ради, її реальний вплив на консолідацію українства (В. Винниченко: "вияв волі й єдності всієї нації — Українська Центральна Рада") [79] (79) Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. 1. С. 78. , вони, однак, мають рацію в головному: Центральна Рада досить швидко перетворилася на керівний національний центр.