Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Гадається, що в апелюванні до урядів країв і областей колишньої Росії про консолідацію зусиль щодо федеративного переустрою держави проглядає уже не стільки впевненість у вірності обраного шляху, скільки очевидний страх перед перспективою залишитися наодинці перед петроградським урядом В.Леніна, невіра у власні потенції, неготовність лише своїми силами розв'язувати назрілі проблеми навіть внутріукраїнського розвитку.

Тут каркаломно переплелися особливості українського менталітету — традиційно "завбачливо" "розкладений" тягар відповідальності за неясні політичні наслідки дій (а вони ж можуть бути і негативними) на якомога більшу кількість суб'єктів — з абсолютно необгрунтованим сподіванням на гру випадку, примарною надією на те, що доля врешті виявиться прихильною до України, її проводу.

Не маючи достатньо твердого грунту під ногами (тріумфальна хода революції. встановлення більшовицької влади рад на місцях не лише не обійшли України, а виявилися тут порівняно інтенсивніше за інші регіони), Центральна Рада лірично і патетично розводилася про те, що як колись світло християнської віри пішло по всій великій землі руській саме з Києва, так і порядку народи Росії чекають з того ж таки златоглавого Києва.

Це вже було не лише неприпустиме ейфоричне перебільшення, а й той висхідний момент, який приводив до того, що найважливіша проблема — проблема влади-ставилася з ніг на голову. У перспективі врятувати Центральну Раду і очолювану нею УНР могла лише консолідація однорідних адміністративно-державницьких інституцій, тобто антирадянська федерація, а не навпаки.

В політичному житті таке явище досить поширене. Це не проста інерція мислення, нездатність до творчого освоєння новацій. Центральна Рада не лише не могла, вона апріорно не хотіла сприйняти домінантних політичних тенденцій.

А відтак і федеративне об'єднання, деклароване Центральною Радою, своєю найпершою і головною метою мало б уже не стільки розв'язання проблеми національно-державного устрою Росії, скільки об'єднання зусиль для протистояння новому ладу. Звідси — втрата чіткості в судженнях, ясності і послідовності у виборі шляху, сум'яття, плутанина, нещирість у пропагандистських акціях, необхідних для масової підтримки обраної лінії поведінки. Найчесніше у тому зізнався В.Винниченко. Осмислюючи тогочасні події через два роки, 9 листопада 1919 р. колишній голова Генерального Секретаріату України запише у "Щоденнику": "Ці дні — роковини соціалістичної революції в Росії. Це — роковини наших хитрувань у Києві, недостойного політикування, політичного шантажу й захоплення влади. Не силою, не тим ентузіазмом, що був у початку, а хитрощами, а фальсифікацією соціялістичности. І то ніби в ім'я державности нашої. О, ми її розуміли тільки з попівськими молебнями, попами, ризами, таку державність, яку ми тільки знали, про яку мріяли. Робітничо-селянська державність, руйнуюче-творча, нова, з новим змістом, з новими, не бундючними цінностями, — це нам було чуже, небажане, страшне. І ми за попівські молебні, за антантських "посланників до Української Республіки", за бундючні назви "міністрів" оддали наш ентузіазм, нашу рідність з соціально-пониженими, з творчими, з неспокійними. І за це вони нас вигнали з України. А ми їм за те… привели німців, гетьмана і єдину, недєлімую…" [909] (786) Винниченко В. Щоденник. — Едмонт-Нью-Йрк, 1980. -Т. 1.-С. 408–409. .

Що ж до можливих партнерів у справі творення федеративної коаліції, то вони були абсолютно, або переважно не готові до такої перспективи. Центральна Рада, яка сама пройшла достатньо значний і результативний шлях у виробленні підходів, теоретичному обґрунтуванні концепції загальноросійського федеративного державотворення, просто не врахувала, що її сусіди (тут, звісно, не йдеться про прибалтів, фіннів, поляків, які домагалися самостійного державного статусу, тобто відмежування від будь-якої, у тому числі і федеративної Росії) елементарно не дозріли, передусім психологічно, до того, щоб стати активними чинниками надскладного процесу.

Сама ж Центральна Рада не мала потенцій ані для прямої (скажімо, у крайньому варіанті — військової) акції проти Раднаркому, ні для зусиль, спрямованих на бодай ясну, переконливу, мобілізуючу роз'яснювальну роботу серед ймовірних співучасників федеративного процесу.

Отож плани федеративного переустрою Росії у варіанті Центральної Ради в листопаді-грудні 1917 р. не мали під собою достатньо серйозного ґрунту і реальної перспективи. Їх розрахунки на втілення в життя пов’язувалися хіба що із рідкісним сприятливим збігом обставин (спонтанний крах РНК, радянської влади, чудодійне поєднання волі і збігу векторів суспільного руху багатьох національно-державних утворень, виникнення їх потужної антибільшовицької рівнодіючої тощо).