Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

У цих твердженнях — ціла низка неточностей, підтасовок, свідомих перекручень. Найсуттєвіші з них — причетність більшовиків до самостійницьких замірів (навіть не варто доводити, наскільки далекі вони були від них) і безпосередній зв'язок київських і петроградських подій. Жодними фактами, документами скомпоновані висновки не підтверджуються.

Проте П. Мілюков стоїть на своєму. За його логікою тяжким становищем полуботківців "скористалися партійні керівники, щоб провести за допомогою "полуботківців" військове повстання в місті, приурочене на той час, коли і в Петрограді готувалось повстання більшовиків…Сам виступ було намічено спершу з 3 на 4 липня. Але так як до цього часу не була завершена попередня підготовка, то вирішено було відстрочити виступ на день" [502] (379) Там само. — С. 80. .

Очевидно, це якраз той випадок, коли два начала — політичне і наукове не змогли замиритись і, як правило, постраждала істина. Ненависть до політичного супротивника виявилася настільки великою, що взяла гору над тверезим аналізом. Справедливості ради варто сказати, що П. Мілюков далеко не єдиний, кому довелося зазнати душевного роздвоєння, мук внутрішньої боротьби і самовизначення. М. Грушевський теж розв'язував подібну проблему. Щоправда, вістря його політичних випадів спрямовувалося в інший бік. Голова Центральної Ради, посилаючись на відомості УГВК, зауважує, що полк полуботківців у ніч з 3 на 4 липня "задумав виконати той план, про який оповідано місяць тому Лепарському: захопити головніші установи м. Києва — і не знати властиво, що далі: чи організувати нове українське правління, чи віддати Цент[ральній] раді фактичну владу, — се зісталось секретом організаторів, які потім непомітно зійшли з[і] сцени, не відкривши своїх планів" [503] (380) Грушевський М. Назв. праця. — С. 146. .

Тут М. Грушевський має на увазі провокацію, яку вчинив у ніч з 5 на 6 червня 1917 р. начальник Київської міліції Лепарський. Він доповів командуючому КВО К.Оберучеву, ніби під кінець першого дня роботи II Всеукраїнського військового з'їзду було ухвалено терміново захопити всі найголовніші державні установи в Києві. К. Оберучев, не одержавши від М. Грушевського твердого запевнення у відсутності такого рішення (а голова Центральної Ради на засіданні з'їзду в той час не був), направив юнкерів для охорони банку, скарбниці, інших установ. На ранок з'явився наказ К. Оберучева із закликом до населення міста зберігати спокій. Однак дуже швидко з'ясувалося, що Лепарський вдався до звичайної містифікації і тим нажив собі слави провокатора [504] (381) Вісник Українського військового генерального комітету. — № 3–4. — 1917. — Червень; Грушевський М. Спомини // К., 1989. - № 10. — С. 122–123; Винниченко В. Назв. праця. — С. 199–200. .

Різні газети протягом червня поверталися до історії з планом захоплення міста українськими вояками (планом Лепарського), і він дійсно в деяких параметрах і конкретних моментах збігався з планом, за яким діяли і солдати-грушківці. Проте виводити прямо "план полуботківців" з "плану Лепарського", думається, все ж не варто. Більше вражає не збіг обох "планів", а їх непродуманість, недовершеність, відсутність кінцевої мети.

Це ж підтверджується і відсутністю чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців: "Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми "всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом. Визначаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілкомс підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні, як у своїй хаті" [505] (382) Мілюков П.Н. Назв. праця. — С. 80–81. .

Щонайменше викликає подив та обставина, що творці плану розраховували у разі його реалізації привести до повновладдя силу, яка поки-що явно ухилялася від прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо державного самовизначення України. З цього погляду в Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова відома організація, що намагалася тиснути на Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальної позиції. Це був Український військовий клуб імені П. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція клубу на обнародування Другого Універсалу могла бути лише негативною, що и зафіксував документ. (До речі згадка про Другий Універсал — ще один доказ остаточного прийняття плану — 4 липня 1917 року.