Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Дещо інакше підходив до факту досягнутої між Центральною Радою і Тимчасовим урядом угоди, а також сутності відповідних документів Д. Дорошенко. Він указує, що для петроградського керівництва угода «була актом, вимушеним тяжкими обставинами, актом, на який воно пішло з тяжким серцем. «Постанова» була зложена в поспіху, без довших міркувань і з юридичного погляду була зложена дуже неясно» [446] (323) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. С. 116–117. .

Показово, що один з провідників українського лібералізму посилається у своїх висновках на авторитет і знання відомого російського юриста професора Б. Нольде (до речі, він був одним з експертів Тимчасового уряду і працював з першою українською делегацією під час її перебування в Петрограді). Йдеться про статтю Нольде в кадетській «Речи» (це саме роблять і М. Грушевський, і В. Винниченко [447] (324) Грушевський М. Спомини. Київ. 1989. № 10. С. 145; Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 290–292. ).

Б. Нольде кваліфікував угоду «безсумнівним однобічним актом державно-правного обману, в котрім, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського борця, вихованого в школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби, а з другого — недосвідчений і нічим не виправлений (очевидно, треба невиправданий. — В. С.) революційний ентузіазм. Ні з сього, ні з того правительство з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправило помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого: на швидку руку, поміж двома поїздами, три російські міністри та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави. Яко історик України пр. Груш/евський/ убрав договір у давні історичні форми, які, треба думати, мало оцінили призвичаєні до трохи якобінської манери нинішнього Петрограду його три контрагенти…» [448] (325) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. С. 117. .

Водночас невиразність формулювань, на думку Д. Дорошенка, давала можливість тлумачити договір і в зворотному плані — як намагання всіляко обмежити можливості для втілення на практиці прагнень українців. Інакше кажучи, представники Тимчасового уряду вели політичну гру з прихованими цілями. Власне, тим же їм відплачували й українські діячі, —вважає Д. Дорошенко. Маючи за собою обмаль сил, вони не зважувались на відкриту боротьбу й вуалювали справжні задуми. «Треба признати, — резюмував історик-ліберал, — що керовники Ц. Ради майстерно відіграли свою ролю, і бар. Нольде дуже слушно наводив у згаданій вище статті паралель між 17 століттям, коли московське правительство укладало «статті» з українськими гетьманами, і київською угодою, але в данім разі не на користь москалів: на цей раз українці помінялись ролями з москалями і показали себе кращими дипломатами» [449] (326) Там само. С. 117–118. .

Посилання на правничий авторитет Б. Нольде, можливо, й не в усьому доречні. Юрист мав перед собою чітке завдання — виправдати поведінку кадетів в українській справі й дискредитувати вчорашніх політичних партнерів, з якими довелося розійтися. Однак варто, мабуть, прислухатись до суті міркувань талановитого історика, до його оцінок одного з суперечливих епізодів боротьби за українську державність.

Адже більшість колег Д. Дорошенка наголошували на тому, що Другий Універсал у порівнянні з Першим був суттєвим кроком назад. Однак Д. Дорошенко переносить оцінку зовсім в іншу площину. Не заперечуючи радикалізму положень Першого Універсалу і явної поміркованості Другого, він звертає увагу на те, що Перший був швидше декларацією намірів, на які не було згоди уряду, а Другий став утіленням реальної, конкретної домовленості з легітимною владою. З цього погляду практичний процес державотворення був просунутий уперед майже в абсолютній відповідності з концепцією Української революції, з реформістською платформою лідерів Центральної Ради.

Тому Д. Дорошенко зовсім не випадково наводить слова з промови М. Грушевського після виголошення на пленумі Ради постанови Тимчасового уряду й Другого Універсалу: «Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органом — Радою і Секретаріатом. Ми повинні знати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власти ми перейшли до правової власти» [450] (327) Там само. С. 116. . Д. Дорошенко вважає, що «це був момент тріумфу для політики Грушевського, і Ц. Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію» [451] (328) Там само. .