Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Певний ефект мало посередництво німецьких дипломатів, які долучилися до переговорів як зацікавлена сторона щодо встановлення договірної лінії розташування військ на північному кордоні України [689]. Російська делегація змушена була піти на певні територіальні поступки відповідно до воєнних реалій. Довго не вдавалося досягти прогресу в питаннях про розподіл майна й дату припинення відповідальності України за російські зобов'язання (борги), у підготовці торговельного договору (обмежену угоду на товарообмін обсягом 16–17 млн. крб. (рублів) обидві сторони вважали недостатньою). Чимдалі переговори ставали кволішими. Якщо на початках більше українська сторона намагалася скористатися зі скрутного воєнно-політичного становища Росії, то з середини літа, в умовах невщухаючих і селянських повстань, страйків робітників, дедалі очевиднішої воєнної скрути для покровителів гетьманату — німців і австрійців, наростаючою дестабілізацією режиму в Україні прагнула якомога ефективніше скористатися уже російська делегація. Саме з її ініціативи почастішали паузи в переговорах, поїздки дипломатів до Москви на консультації [690].

Останнє пояснювалося частково такими подіями, як заколот лівих есерів, убивство німецького посла в Росії В. Мірбаха, замах на В. Леніна тощо. Однак існували й значно вагоміші причини. Радянську сторону дуже турбувало й навіть дратувало дружнє ставлення Української Держави до Всевеликого Війська Донського на чолі з генералом П. Красновим — адміністративно-державного утворення, яке оформилося за допомогою німців і стало основним плацдармом зародження і зміцнення білого руху. Такий розвиток подій РНК вважав порушенням умов Брестського миру [691], а українська сторона, навпаки, не вбачала тут ніяких суперечностей, претензії до себе кваліфікувала як надумані. Зокрема, українці розраховували, що вони мають усі підстави розв'язувати питання про кордони з Донською областю, що природно самовизначається, без згоди на те РСФРР.

Москва не могла змиритись і з фактичним встановленням контролю Української Держави над Кримом, продовжуючи розглядати його як власну суверенну територію.

Українці мали «зустрічні» претензії. Постійні коментарі в московській пресі з симпатіями щодо антигетьманських настроїв, виступів, виразне співчуття страйкарям, повстанцям кваліфікувались як втручання у внутрішні справи незалежної держави, як підбурювання антиукраїнських елементів і їх провокування на протиправні дії [692]. Ще з більшим обуренням сприймались факти допомоги, яку надавали антигетьманським силам з Росії. І буквально гнів викликали спроби окремих членів російської мирної делегації вести антиурядову пропагандистську роботу, не лише користуючись трибуною конференції (ноти, меморандуми, заяви, протести, інтерв'ю), а й порушуючи елементарний етикет, нехтуючи природною ввічливістю до господарів, у колективах, організаціях, під час несанкціонованих поїздок по Україні тощо. Врешті, дійшло до того, що керівники делегації РСФРР увійшли у прямі таємні зносини з провідними діячами опозиційних партій організацій.

Дещо з подібних фактів ставало відомо охоронним службам гетьманату і вони вдавалися до арештів членів російської делегації, співробітників консульства РРФСР в Одесі, до періодичних трусів і вилучення документів. Одного разу спробували навіть затримати X. Раковського під час його повернення до Москви. Історія миттєво набула скандального характеру і українсько-російські відносини до крайності загострились.

Природно, все це не могло сприяти успіхові переговорів. Російська делегація навіть налаштовувалась на перенесення конференції до Берліна, начебто спеціально підкреслюючи тим зневагу до режиму П. Скоропадського як маріонеткового, і бажання мати справу зі справжніми господарями становища в Україні. Що ж до Києва, то, очевидно, було вирішено вдатись до тактики зволікань, не підписуючи скільки-небудь серйозних документів, і дочекатись падіння гетьманату, яке уявлялось не лише невідворотним, а й недалеким. Відтак вся дипломатична діяльність звелась до пропагандистських акцій. Та й ті згасли на початку жовтня 1918 року.

Тим часом закінчились невдачею сподівання на прилучення до України етнічно спорідненої Кубані. Конкретні плани щодо цього (військовий десант на Катеринодар) багато в чому були авантюрними, залежними від позицій німецьких окупантів. А ті вели подвійну гру, не менше, ніж українців, підтримували «добровольців», що й зірвало задуману операцію. Поваливши на Кубані радянську владу, генерал М. Алексєєв перетворив її не лише на оплот антибільшовизму, а й антиукраїнства [693]. Д. Дорошенко з великим жалем писав: