Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Внутрішні суперечності, що існували в Директорії з моменту створення, із загостренням ситуації, природно, виявляли себе дедалі сильніше. Особливого значення набули різноспрямовані зовнішньополітичні орієнтації в українському проводі. Симпатії С. Петлюри та його прибічників до Антанти не були платонічними і рано чи пізно, особливо ж з активізацією дій В. Винниченка, неминуче мали вилитися у практичні кроки і рішення.

Звісно, перспектива налагодження стосунків з країнами Антанти залежала не тільки і не стільки від прагнень і планів С. Петлюри та його однодумців, скільки від тих, хто, як переможці світової війни, продовжували поставати незаперечною силою планетарного масштабу і впливу.

Те, що Антанта визначила для себе незаперечним пріоритетом підтримку єдинонеділимського руху і практичне нехтування українським чинником — неодноразово відзначалося в історіографії і знайшло своє нове підтвердження у фронтальному аналізі джерел у наші дні [205].

Цікаво, що в даному разі щодо українства, як виявляється, можна було й поступитися принципами, які американські правлячі кола проголосили щодо всього світу, принаймні, мати сумніви щодо їх застосування.

Идеться про відомі «14 пунктів» В. Вільсона. Так, у коментарі до документа президента США, що з'явився у жовтні 1918 р., американський уряд офіційно заявив: «…Те, що визнане правильним для поляків, безумовно доведеться визнати правильним і для фінів, литовців, латишів, а можливо (! — В. С. ), і для українців» [206].

Навряд чи можна стверджувати, що лідери Антанти поспішали визначитися із підтримкою Директорії. Навпаки, їх дратував і насторожував соціалістичний характер останньої, а понад усе — підняте нею антигетьманське повстання. Иого Прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж на засіданні «великої п'ятірки» 16 січня 1919 р. прямо назвав більшовицьким, С. Петлюру — авантюристом, а Україну державою, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму [207].

Лідери держав Антанти, аналізуючи доступну інформацію, приходили до висновків, що Директорія є не просто «пробільшовиць- ким» органом, вона латентно опозиційна стабільній владі в країні, владі гетьмана, який зрештою виявив свою лояльність до союзників, а, значить, опосередковано вона опозиційна й щодо союзників. Зрештою, вона сепаратистська, адже руйнує російсько-український антибільшовицький блок, що означився. Відтак лідери Антанти дійшли думки, що лише інтервенція військ союзників може запобігти підйому «антисуспільних і обмежених націоналістичних елементів, що штовхнуть країну в хаос анархії» [208].

Отже висадка союзників у південних портах розпочалася як ворожа до Директорії та очолюваного нею руху. Виразником такої лінії був французький консул в Одесі Е. Енно. В нарисі взаємостосунків Добровольчої армії і французького командування, складеному представниками російських антибільшовицьких сил, відзначалося: «Енно займав щодо українського питання позицію визначену і тверду: українці в усіх напрямках визнавалися ним елементом, шкідливим для створення єдиної Росії, а Добровольча армія вважалася єдиним здоровим державним началом на півдні Росії» [209].

Варто зазначити, що консульські повноваження Е. Енно були досить непевними. Рішенням Ясської конференції, яка відбулася 16–23 листопада 1918 р. за участю представників держав Антанти в Румунії та російських антибільшовицьких сил, він був призначений консулом Франції в Україні та «повноважним представником держав Антанти в південній Росії», тобто йому були делеговані повноваження виступати від імені усіх союзних держав. Сам Енно сприймав свою роль з усією серйозністю. Однак це призначення не було офіційно визнане французьким урядом та урядами інших держав Антанти. На засіданні французького парламенту в кінці березня 1919 р. міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Е. Енно ніколи не був призначений урядом, ніколи не був консулом Франції і ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. Однак тривалий час саме він був уособленням Антанти в Україні.

І Енно, і командування інтервенційного корпусу від самих по- чатків своєї місії були на боці Добровольчої армії, з неприхованим упередженням, недоброзичливістю ставилися до української влади.

Враховуючи це, по суті вороже ставлення до Директорії з боку французького командування і прагнучи бодай скоригувати його, ще 27 грудня 1918 р. Голова Ради Міністрів України В. Чеховський направив представнику УНР в Швейцарії Лукашевичу листа, в якому зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпрометувати всю українську справу.