Валерий Солдатенко: Україна у революційну добу. Рік 1920

Розвиваючи грудневий (1919 р.) наступ на південному напрямку, червоногвардійці при підтримці місцевих партизанів у перший день Нового року зайняли Черкаси.

Долаючи шалений опір білогвардійців, уже на початку січня було визволено Донбас. Цей успіх мав особливе значення. Денікінці зосередили тут значні сили кавалерії, 5 піхотних дивізій, бронепоїзди. Вони розуміли, що втрата такого економічно важливого регіону вкрай згубно позначиться на загальних спробах протистояти радянській владі. Та ударне угрупування червоних під командуванням С. Будьонного {1} 1 БУДЬОННИЙ Семен Михайлович (13(25).IV.1883 р., хутір Козюрин, Області Війська Донського — 1973 р., Москва) — радянський військовий діяч, Маршал Радянського Союзу, тричі Герой Радянського Союзу. Походив із бідних селян. З 1903 р. служив у армії, брав участь в російсько-японській війні 1904–1905 рр. В 1908 р. закінчив Петербурзьку школу наїзників. В роки Першої світової війни на фронтах, старший унтер-офіцер, за виявлену хоробрість нагороджений чотирма георгіївськими хрестами. В 1917 р. — голова полкового комітету. Після Жовтневої революції повернувся на Дон, в станицю Платонівську, був обраний членом Сальського окружного виконкому ради. В лютому 1918 р. для боротьби з білогвардійцями створив Платовський революційний загін, який виріс в полк, бригаду, дивізію, які успішно діяли на Царицинському фронті. З 1919 р. — член РКП(б). В червні 1919 р. під комоандуванням С. Будьонного було створено кінний корпус, який відіграв велику роль у боротьбі з Добровольчою армією А. Денікіна. В листопаді 1919 р. корпус був розгорнутий у 1-шу кінну армію, яка зробила вагомий внесок у розгром білих армій в 1919–1920 рр. Після завершення громадянської війни С. Будьонний на високих командних посадах в Червоній армії — аж до першого заступника міністра оборони СРСР. В роки Другої світової війни — член Ставки Верховного Головнокомандуваня, командуючий фронтами, групами військ. Автор спогадів «Пройдений шлях» (1959–1965 рр.). Похований біля Кремлівської стіни. разом з місцевими партизанськими загонами і при активній допомозі робітників блискавично розбили білі загони.

Розвиваючи наступ на Правобережжі в південному напрямку, радянські війська уже наприкінці січня визволили від супротивника Миколаїв і Херсон, а 7 лютого й Одесу. Тут особливо відзначилася кіннотна бригада Г. Котовського {2} . Втім, як і в інших місцях, велика заслуга й одеських робітників, що підняли в тилу повстання на заклик місцевого ревкому.

Вийшовши на Азовське й Чорноморське узбережжя, Червона армія переслідувала білогвардійців, ядро яких складала ударна група генерала Я. Слащова, і відкинула їх на Кримський півострів. Однак, вичерпавши сили, припустившися помилок, командування радянських з'єднань не змогло організувати належного штурму Перекопських укріплень (Турецький вал), за якими розташувалися рештки денікінців1.

Вони одержали можливість для перепочинку і реорганізації сил, підготовки до затяжного спротиву. Ті ж, хто відступав на Північний Кавказ, були розбиті, а ті, хто вціліли й не встигли евакуюватися до Криму після взяття в березні Новоросійська, були притиснуті до моря і в районі Сочі змушені були здатися в полон.

Розгром основних сил білогвардійців, підтриманих Антантою, довів переваги Воєнно-політичного союзу радянських республік, підтвердив, що об'єднання людських і матеріальних ресурсів — ефективна запорука навіть від такої загрози як гучно розрекламований спільний похід 14 держав проти країни рад.

Для керівництва КП(б)У, УСРР, що найтісніше координувало свої дії з Москвою, проблемним залишився не лише Крим, але й значною мірою Правобережжя, частково зайняте білополяками, які не полишали намірів розширення своєї «присутності» в кордонах колишньої Речі Посполитої. Орудували тут і розрізнені, почасти здеморалізовані невеличкі групки колишньої петлюрівської армії. Більш-менш боєздатне її ядро, розпочавши ще 6 грудня 1920 р. свій похід по тилах денікінців, продовжувало його й по тилах червоних.

Зимовий рейд близько 5 тис. (за іншими даними — від 3 до 6 тис.) українських вояків, що тривав рівно 5 місяців, і простягся на 2,5 тис. кілометрів перманентних бойових сутичок, постійних небезпек і тяжких поневірянь, займає поважне місце в українській історіографії. Історії походу присвячені сотні публікацій.

Серед них чільне місце посідають спогади командира угрупуван- ня — генерала М. Омеляновича-Павленка. Вперше вони побачили світ в кінці 20-х — на початку 30-х рр. [14]і з того часу не один раз перевидавалися. Одна з останніх публікацій — частина великого обсягом тому [15].