Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Щоправда остання характеристика зустрічалася рідше, більше в полемічному запалі, або в словосполученнях на кшталт того, що УКП(б) «схиляється», або є «захисником» буржуазного націоналізму — природної ідеології експлуататорів.

Водночас, обстоювання чистоти національних поривань породжувало у боротьбистів зворотні претензії до КП(б)У, звинувачення останніх у нехтуванні національними інтересами, принесення їх у жертву соціальним завданням. Себе ж боротьбисти кваліфікували як значно відданіших українській ідеї, а тому й вартих на визнання послідовнішими, почасти єдиними виразниками настроїв українства.

Відзначена мотивація була домінуючою, коли УКП(б) спробувала домогтися визнання партії ІІІ Комуністичним Інтернаціоналом. 28 серпня 1919 р. ЦК партії направив до Виконкому Комінтерну «Меморандум», в якому обґрунтовувалася необхідність включення до його складу УКП(б) як провідної течії комунізму в Україні. Партійне керівництво вважало, що визнання Комінтерном комуністичного характеру партії та її прийняття до свого складу означало б визнання її рівноправності з КП(б)У та паритетного її права на участь у формуванні урядової політики.

У меморандумі детально висвітлювалася історія оформлення УКП(б) і містилася розлога аргументація щодо особливостей розвитку України як самостійного національно-економічного організму з власною соціальною структурою і специфічною конфігурацією суспільних відносин (переважно сільська країна — бідняки та середняки складають більшість населення, а відсоток індустріального пролетаріату не перевищує 15). У документі твердилося, що КП(б)У не має підтримки на селі, а відтак «ненавидить усе сільське і українське» [254]. Спроби більшовиків, схильних до русифікації, базувати радянську владу в Україні на міських робітниках, відчужених від села, перешкодили, на переконання боротьбистів, природному курсу Української революції. Помилки КП(б)У в національній сфері, байдуже, а то й зверхнє ставлення до української культури, що найвиразніше засвідчила кадрова політика (присилка на місця людей, зовсім не знайомих з регіональною специфікою) могла подолати лише сила, міцно пов'язана з національними традиціями народним єством. А саме за таку УКП(б) й видавала себе [255].

Комінтерн не встиг розглянути це питання та ухвалити якесь рішення з цього приводу до окупації України денікінською армією. З окупацією України уряд Х. Раковського та керівні структури КП(б)У виїхали до Росії. Боротьбисти та інші українські партії разом з більшовицькими осередками пішли в підпілля та організовували повстання проти білогвардійців.

Для реалізації планів вступу до Комінтерну ЦК УКП(б) утворив Закордонне бюро в складі — М. Полоза, Г. Гринька і Л. Коваліва. За дорученням ЦК вони виїхали до Москви з метою встановлення контактів із лідерами ІІІ Інтернаціоналу. Виконуючи це завдання, члени Закордонного бюро зустрічалися з багатьма діячами Комінтерну і особисто з В. Леніним. Під час цих зустрічей вони знайомили керівництво РКП(б) із становищем в Україні, намагалися довести своє розуміння форм і методів радянського будівництва. З метою поширення інформації про Україну вони підготували випуск журналу «Український комуніст», який планувалося видавати українською та російською мовами (проте вийшов лише один номер у листопаді 1919 р.).

Переговори з керівництвом Комінтерну реальних позитивних наслідків не мали. Перебуваючи ж у білогвардійському підпіллі, організації, діячі, рядові члени КП(б)У і УКП(б) входили в контакти, співдіяли, спільно боролись за революційні ідеали. Користь від того, політичний ефект були достатньо переконливими, що з новою силою диктувало потребу в закріпленні єдності дій та організації на найвищому рівні. Було ясно, що з вигнанням з території України денікінців без урядової коаліції не обійтися. Відтак у грудні 1919 р. розпочалися переговори про шляхи відновлення радянської влади та умови створення нового уряду.

Від ЦК КП(б)У переговори проводили Х. Раковський і С. Косіор, а від ЦК УКП(б) — Г. Гринько і Л. Ковалів. Останні виклали низку вимог щодо входження їхніх партійних представників до складу радянського уряду. Основними серед них були наступні — паритетне представництво в уряді більшовиків і боротьбистів; створення окремого економічного та військового центру в Україні [256]. В ході переговорів УКП(б) виступила проти включення до складу уряду борьбистів, вважаючи, що їх присутність там посилить позицію більшовиків (така думка зумовлювалася оцінкою цієї партії як неукраїнської за своєю суттю). Проте більшовики не зважили на жодну із вимог боротьбистів, запропонувавши їм у складі уряду лише одне місце.