Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Отже, за будь-якого ставлення до революцій «відмінити» їх не можна. То ж обіцянки політичних сил, діячів запобігти таким катаклізмам завжди приховують в собі нереальність. Революції можна дещо відстрочити певними зусиллями, прагматично прорахованими кроками, компромісами й т. ін. Але вони невіддільні від життєвого поступу.

Інша справа, що здійснюючи радикальні суспільні прориви, ініціатори, керівники революцій достатньо швидко потрапляють в полон уявлень, що досягнутий ними рівень організації можна (і слід) лише дещо вдосконалювати, «рихтувати», однак не можна (не варто) кардинально змінювати. Виконавши на перших порах свою авангардну роль, вони надалі перетворюються на охоронців набутих станів розвитку, на гальмо для радикальних зрушень, стають на перешкоді й суб'єктивно «заперечують» дальший прогрес.

Різновидом революцій в їх обширній класифікації — «соціальні революції», «політичні революції», «революції знизу», «революції мас», «революції згори», «революційний верхівковий переворот», «революційний заколот» тощо) є національно-визвольні революції. Головна їх особливість полягає в тому, що першопричиною прагнення до радикальних змін є національна нерівність, залежність; їх нестерпний стан зумовлює пориви цілих етнічних груп (колективів), націй проти інонаціонального засилля, задля ліквідації національної несправедливості й досягнення ніким іншим не обмежуваних можливостей для повноцінної реалізації власних потенцій.

Вивченням революцій займаються (і немало) й ті, хто заперечує їх правомірність, намагається здискредитувати, звести оцінку до однозначно негативної суспільної ролі [1033]. Умовно здійснювані зусилля можна найменувати анти-, негативно- або превентивно революційними концепціями. Однак незмінно пробиває собі дорогу й комплексний, всебічний науковий підхід, який породив чималу конструктивну (не апологетичну) літературу. В останні роки науковий напрямок навіть почали іменувати спеціальним терміном — ре- волюціологія [1034].

Орієнтуючись на досягнуті результати (в концентрованому вигляді вони представлені в згаданій книзі В. Шепелєвої, а тому свідомо вдаючись до теоретичних, історіографічних запозичень з її комплексної праці — щоб не повторювати від свого імені пророблене), звісно, в потрібних випадках ставлячись до них з необхідною мірою критичності, можна вже на новому якісному рівні — рівні науково- теоретичного аналізу, окреслити найзагальніші уяви про роль революцій в історичному процесі.

Відправними елементами — логічними «блоками» стали «теорія природного права» й концепція «суспільного договору», основи яких закладалися такими мислителями і політичними діячами як

Дж. Мільтон, Дж. Лільберн, Дж. Локк, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, М. Робесп'єр та ін. Наріжна неспростовна ідея полягає в тому, що боротьба за природні права (на життя, свободу, щастя, рівність, братерство) абсолютно правомірні, оскільки існують раніше договору-закону. Відтак революція в ім'я прав і супроти усталеного закону цілком правомірна саме через свою природність.

Слід зауважити побіжно, що коли цьому сформульованому принциповому погляду протиставлялися консервативні концепції (скажімо, подані у праці Е. Берка «Роздуми про революції у Франції»), вони не могли витримати сутнісної конкуренції й у науково- теоретичному сенсі програвали, виявлялися безпорадними. Співвідношення підходів не мінялося й тоді, коли з різних причин захоплено оптимістичні сприйняття й кваліфікації революцій (Т. Пейн «Права людини») ставали значно стриманішими, виваженішими. Не змогли поколивати позицій прибічників революційно-оптимістичних поглядів і достатньо глибоко обґрунтовані ідеї еволюціонізму, зокрема концепції соціальної еволюції Г. Спенсера й О. Конта (еволюція — норма, благо, революція — злочин, біда).

Полеміка в суспільнознавчій літературі впродовж кількох століть лише з новою й новою силою підтверджує: революція — один з двох природних варіантів руху необхідних соціальних змін.

Достатньо наочно невідворотний детермінізм революцій аргументують прибічники так званого абстрактно-натуралістичного напрямку. Так, для автора широко відомої книги «Анатомія революції» (1938 р.) К. Брінтона суспільство — це живий організм, що постійно росте й розвивається, а його оболонка (надбудови, політичні зокрема), як своєрідний «шкіряний покров» не в змозі розвиватися такою ж, синхронною мірою, автоматично і співмірно відповідати потребам організму — то ж він «підганяється» до умов, що безкінечно змінюються такими свідомими й болючими зусиллями як революції.