Симон Петлюра: Московська воша

— З Києва прийшов тоді наказ про українізацію війська, а наказу того наші люди спочатку почали слухатися. Хто уважав себе за українця та був зроду з губернії — подільської, волинської, херсонської, київської, чернігівської, полтавської, харківської, тавричеської (Крим), катеринославської, з Холмщини, або з тих повітів ставропольської, воронізької, курської, басарабської губерній, де живуть українці, — всі ці вояки почали з рушницями, кулеметами та іншою зброєю утворювати українські частини: сотні, курені, а то й полки. Спочатку ця праця ішла успішно; українські частини виростали одна за другою, притягаючи до себе все більш і більш люду. Багато і гарних старшин приставало до українського війська, множилось воно й у сили вбивалось.

— Була надія, що все буде добре. Думалось тоді, що з отих українських сотень та батарей постане велике числом та сильне — дуже своїм порядком та слухняністю — національне військо, що воно, як один чоловік, стане на оборону своєї рідної землі і дасть опору своєму урядові, а він, на це військо спираючись, запровадить лад і порядок у нас.

Та не так склалось як бажалось.

— Через що ж? — вирвалось у Лавріна.

— А через те, що на перешкоді стала московська воша! — відповів Семен.

— Яка воша? Що за воша? — перепитав Лаврін.

— А ось слухай далі, та й довідаєшся, що це за воша! Я ото казав тобі, що москалі, побачивши, як горнуться наші вояки до своїх частин на фронті, і в запасних полках, зразу ж змитикували, що від цього пахне для них погано: українці зростуть в силу, матимуть зброю, кулемети, рушниці; слухатимуться начальства свого, — ну тоді з ними не така легка робота буде. Вони будуть — силою, перестануть росіян-москалів слухатись, а це значить, що урвався кінець московському пануванню над Україною. Зрозумівши таку небезпеку для себе, оці «камітетчики» московські почали все робити, щоб українізацію війська розбити, зіпсувати, а українців до сили не допустити. —

— Тільки ж і силою однією не можна було тут всього зробити, бо і українці вже подекуди зброю мали й силою були. Тоді «камітетчики» російські на хитрощі та обман пустилися, бо на це вони давно мастаками були. Росіянин, чи простіше кажучи — москаль, або руський, всеодно, чи він «цареві-батюш- ці» служить, чи соціялістом-революціонером себе називає, чи нарешті в большевики-кому- ністи пошився — він однаковий; без брехні жити не може; обманювати — для нього перше діло. Обманом, брехнею, підбоєм та крутійством він цілі віки жив; обман для нього другою натурою стався; обманом він інші народи псував, а потім поневолював; на обмані і свою московську державу збудував. Обманом він і нашу вільну Україну в ярмо занапастив. Отже, як почалась українізація війська, то москалі й випустили на неї свою стару зброю — знаряддя обману.

— А робилося це так. Українцям треба було зібрати своїх земляків, щоб пояснити їм, для чого твориться українізація війська. Скличуть українці свої збори, а на ті збори й московські «камітетчики» або посланці їхні — і тайні і явні — приходять. Тоді вільно було кожному говорити, про що хотів, аби тільки слухали. Хто не просить слова, то й дають йому право говорити: «Просимо!» — гукають. Ну, то й «камітетчики» московські вилазили на бочку чи на стіл (це тоді «трибуною» називалося) та й починають:

— «Таваріщі українци! Што ето ви дєлаєтє? Зачем атдєляєтєсь ат нас? Ведь адно ґорє у нас. Разве на фронте ми не із аднаво кателка щі хлєбалі? Алі нас не адна вош в акопє єла? Как хатітє, а ви не харашо делаете. Ми на ета не саґласни! Коль скоро їжєлі адна вош єла да с аднаво кателка ми с вамі щі хлєбалі, то нам і дальше жіть нада вместе. Украінізація воська нас разделяет, а єта не харашо. Ми на ста сваєго саґласія нє дайом. Ведь катєлок у нас общій і адна вош нас заедала»…

— І ото белькоче, варнякає, через кожне десяте слово про «котьолок», згадує, вошу поминає та настирливо без впину. Здається, що ота воша не тільки по голові лазить, а в мозок залазить та душу каламутить. Один такий «камітетчик» про вошу каже, а інші, розставлені ним скрізь в юрбі, «товариші», йому піддакують, заохочують, та в натовпі викликають:

— «Правільно! Верно!»

— Без оцієї воші та котьолка ні один мітінґ, ніяке зібрання не проходило. Скрізь лазила серед наших людей: як на фронті, так і в запіллі. Скрізь нишпорили московські «камітетчики» з їхніми агітаторами та ходили поміж наших темних, несвідомих вояків, нашіптуючи їм на вухо:

— «Нє слушайте вашіх араторов. Сто — контрреволюція. І вся ваша украінізація вайсковая — тоже контрреволюція. Ані хатят штоби не било свабоди, штоби памєщики назад возвратились і старий ріжім снова бил! А ми — за свободу і штоб земля била народная, наша, стало бить — общая!»