Андрій Куліш - Голодомор 1932-1933 - Причини, жертви, злочинці

Вплив Гітлера на події був незрівнянно більший, ніж Сталіна. Гітлер створив націонал-соціалістичну партію силою своєї геніальности й свого інтелекту. Він привів її до влади демократичним шляхом. Німецький народ обожнював Гітлера, бо він швидко вивів Німеччину з кризи, за короткий час ліквідував безробіття, значно підвищив рівень життя, підняв німців з колін і дав можливість їм повірити у свої сили. Без Гітлера націонал-соціалістичної Німеччини не було б.

Сталін був геніальним майстром інтриг. Він ліз до вершини влади в створеній не ним державній та політичній системі, яка діяла й існувала незалежно від нього, а серед її керівників він був не найгірший. Авторитет ("культ") Сталіна створювався не його діями, а за допомогою ГПУ-НКВД, пропагандою та найближчим оточенням. В кінці 20-х років створилася ситуація, коли більшовицька країна могла рухатися або по шляху капіталізації, або подальшої більшовизації. Правлячий народ і правлячий клас обрали другий напрямок (а для чого ж вони революцію робили?), Сталін це відчув і пішов за течією. Аби з якоїсь причини він раптом зник (помер, був убитий), нічого особливого не змінилося б. Отже, за злочини "сталінізму" Сталін має відповідати зовсім не в першу чергу. Вони занадто грандіозні, щоб першочергову відповідальність за них взагалі несли певні особи. За злочини "сталінізму" перш за все має відповідати народ, що створив ту злочинну політичну систему і на якому вона трималася майже 30 років.

Отже, не зважаючи на те, що роль Гітлера в націонал-соціалістичній Німеччині була значно більшою, ніж роль Сталіна в соціалістичній Московії, злочини в останній перекидають на Сталіна, а злочини Німеччини чомусь не перекладають на Гітлера. Дивно, чи не так? При цьому з певністю можна сказати, що аби в жахливих злочинах більшовизму 20-30-х років можна було б обґрунтовано звинуватити москалів — це було б давно зроблено, й галасу було б багато. Якщо цього немає, то звідси випливає єдиний висновок: за ті злочини москалі першочергової відповідапьности не несуть. А хто ж відповідає? Адже ж не може бути так, щоб різними способами було вбито кілька десятків мільйонів невинних людей, серед них і кілька мільйонів москалів, і не було народу, на який би опиралася злочинна більшовицька система.

Безграмотні селяни-кріпаки, які у свій час вважали, що винуватцями їхніх нещасть є поміщики, а цар є добрий, були значно ближчі до істини, ніж дослідники голодоморів. Хоч цар і міг покарати будь-якого поміщика-дворянина, але саме вони скидали й ставили царів. Сталін був на вершині ієрархічної піраміди, але аби його дії розходилися з волею тих, на кого він опирався, скотився б він до самої основи, і навіть нижче. Та й на вершині влади, принаймні до 1938 року, він був не один. Кагановіч та Молотов відігравали не меншу роль.

Сталін став повновладним диктатором-тираном лише в кінці 30-х років й залишався ним до кінця життя. Його безмежний деспотизм в цей час безпідставно переноситься на решту 30-х й навіть на двадцяті роки, що зовсім не виправдано. Під час першого геноцидного голодомору 1921-22 рр, коли загинуло 2 млн. українців, він був на другорядних ролях й сумнівно, чи входив у десятку найавторитетніших більшовицьких керівників."… після Лєніна першим серед комуністів Росії протягом трьох років лишався Григорій Зінов'єв" (Гершко Апфельбаум), пише Б.Бажанов, секретар Сталіна (цитовано за [10, с.82]). Д.Волкогонов стверджує, що в 1925-28 pp. авторитет Бухаріна в партії в той час мало чим поступався авторитету Сталіна [11, с. 38, 39]. Далі він пише: "Риков, котрий став наступником Леніна на посаді Голови раднаркому, та Томський — майже беззмінний керівник совєтських профспілок, не бачили у Сталіні безперечного лідера, а Бухаріна підтримували не з особистих міркувань, а що називається, за переконанням" [11, с.40].

Після політичної поразки Бухаріна, Рикова, Томського в 1929 р. Позиції Сталіна значно зміцнилися, але повної влади у нього ще не було. Будучи партійним Генеральним секретарем й розставляючи скрізь своїх довірених людей, він поступово наближався до неї. Але ще в 1934 р. майже триста делегатів 17 з'їзду компартії (одна чверть від усіх) проголосували проти нього. Навіть на початку 1937 р. значна частина високоповажних партфункціонерів не підтримала вимогу Сталіна розстріляти Бухаріна [11, с.216], чого вони не посміли б зробити вже через 1–1,5 роки. Щоб мати абсолютну владу, треба було поставити "свою людину" на чолі ГПУ-НКВД, яке реально здійснювало терор і проводило арешти партфункціонерів районного та обласного рівня навіть без узгодження з партійними комітетами і яке повністю контролювали жиди. В 1935 р. Сталін домігся призначення Н.Єжова секретарем ЦК по силовим структурам. У вересні 1936 р. він зі Ждановим із Сочі дає телеграму на ім'я Молотова, Кагановіча та інших членів політбюро, у якій вони вважали за необхідне призначити на посаду комісара НКВД москаля Н.Єжова замість жида Ягоди [11, с.192]. Аби у той час Сталін був абсолютним диктатором, то згоди членів політбюро не потребував би. До речі, дружиною Н.Єжова була жидівка, тому-то юдеї вважали його за свого й пропустили до керівництва жидівською вотчиною — НКВД, де він за згодою зі Сталіним добряче почистив від них цю установу. Ну що ж, і вони можуть помилятися.