Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Розкриваючи зміст Української революції, намагаючись встановити її типологію, є всі підстави говорити про «національно-демократичну» і «національновизвольну» революції.

Дані означення не тотожні, не взаємозамінні, вони покликані доповнити одне одного і повинні вживатися у відповідних контекстах, залежно від того, мова йде про поєднання національних і соціальних прагнень, чи ж — звільнення з-під національного гніту, розв’язання національного питання і створення умов для вільної національної самореалізації.

Гадається, у багатьох сенсах невдалим є достатньо часте вживання в історичних працях терміну «національно-визвольні змагання»: синонімічна підміна діалектизмом цілком усталених в українстві понять «боротьба» і «революція» зовсім невиправдана.

У розпорядженні суспільствознавців достатньо переконливих аргументів, щоб не поспішати відмовлятись від визначень «Лютнева буржуазно-демократична революція» і «Жовтнева соціалістична революція», щоб занадто запопадливо не реагувати на швидкоплинну політичну кон’юнктуру і публіцистичну словотворчість, які мають на меті не стільки науково, об’єктивно відбити сутність надскладних феноменів, скільки емоційно епатувати читачів, домогтися певних ідеологічних ефектів.

У згаданому сенсі варто зауважити, як повільно у вітчизняній історіографії освоюються такі достатньо поширені в світовій науці поняття як «революціологія» (наука про революції) і «лібертаризм» або «соціал-лібертаризм» (сукупність теоретичних розробок і соціально-політичних практик, спрямованих на звільнення як особистості, так і колективів, спільнот від різних проявів соціального гніту і експлуатації, знищення самої можливості експлуатації людини людиною).

Діалектика життя полягає в тому, що в революційну добу обов’язково виявляють себе сили, які бажають затримати прогресивний поступ, а то й повернути «колесо історії» назад. Це контрреволюційні сили. Так і мусить іменуватися табір прихильників гетьмана П.Скоропадського, спрямування і зміст діяльності якого визначало прагнення повернути суспільство до «до лютневого стану», реалізувати через авторитарно-консервативну модель державності альтернативи республікансько-демократичному і соціалістично-радянському варіантам суспільного розвитку. Та ж обставина, що режим гетьманату хронологічно «вклинився» між двома етапами Української революції, розірвавши їх, зовсім не підстава включати 7,5 місяців 1918 р. (з 29 квітня по 14 грудня) в контекст революційного творення. І це вимагає відповідної сутнісної кваліфікації і в змістовно-оціночному і термінологічному сенсах.

Важко погодитися з тими істориками, які не лише намагаються уникнути вживання термінів «австро-німецька окупація України», «австро-німецький окупаційний режим в Україні», а й посилено шукають приводи для «пом’якшених», «еластичних» формулювань на кшталт «дружня допомога союзників — Центральних держав» по звільненню України від «більшовицьких зайд», від «антинародного радянського окупаційного режиму». Тоді гетьманщина начебто виглядає привабливіше, якщо не втрачається, то, принаймні, приглушується її маріонеткова роль і функції.

Продовженням подібної логіки підходів є кваліфікація більшості народу «анархо-кримінальною масою», що зазіхнула на «священну приватну власність», а «селянська війна» проти окупантів і режиму П. Скоропадського іменується «бунтівною стихією національно-несвідомих сил», підбурених на незбагненні антинаціональні дії злочинцями із ліво-радикальних партій та ще із «столиць північного сусіда».

Цілком прийнятними видаються означення «Українська Народна Республіка доби Центральної Ради» (перша УНР») і «Українська Народна Республіка доби Директорії» («друга УНР»).

Щодо 1919–1920 рр. викликає занепокоєння з приводу досить довільного, часом надто суперечливого, невмотивованого оперування такими поняттями, як «отаманщина», «повстанство», «селянський спротив», «селянський рух» та ін., які часто видаються за однопорядкові, або дуже близькі за суттю. Насправді явища, які ними характеризуються, попри природну взаємопов’язаність, дотичність, все ж дуже різняться між собою, мають своє смислове, змістовне навантаження.

«Отаманщина» — це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будь-яких і, зрештою — всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводові, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін. Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше — самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні — «видання» Установчих зборів — ідеалу українства всієї революційної доби).