Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Надо сказать, что впоследствии КП(б)У с огромным эффектом использовала настроения, таланты, морально-психологическую и идейную готовность к целенаправленным действиям выходцев именно из среды украинских коммунистов — Г. Гринько, А. Шумского, Н. Скрыпника, А. Любченко, когда осуществлялась политика украинизации (1923–1933 гг.). Под их руководством были достигнуты поистине грандиозные, исторические результаты, а федеративное государство только укреплялось.

К сожалению, следует отметить и то, что в силу различных причин этот богатейший опыт, в общем-то и не имеющий аналога в истории, до сих пор должным образом не оценен. Из него не сделаны надлежащие выводы-уроки, имеющие не узконациональное, но, бесспорно, гораздо более широкое, интернациональное значение 1284 .

Осуществление национально-коммунистической политики (точнее, наверное, политического курса с учетом национально-коммунистического компонента) было прервано в 30-е гг. физическими, силовыми мерами, а не через переубеждение, дискуссии или что-то в этом роде. Широкомасштабный и многообещающий эксперимент не был доведен до конца. Но он, безусловно, имел глубинные корни, объективную детерминацию в самой сущности общественного развития нации, ее стремлений к самореализации. Поэтому и на более поздних этапах, скажем, в годы хрущевской «оттепели», в годы горбачевской перестройки одним из первейших и острейших элементов неудовлетворенности, прорывавшейся в настроении и поведении отдельных индивидумов, их групп и даже организаций, оставалась национальная сфера, точнее те преграды (по большей части искусственные, перестраховочные, искажавшие подлинные принципы интернационализма), которые возникали в основном из-за недопонимания важности сочетания подлинного коммунизма и национальной (украинской) специфики.

Поскольку поучительные уроки из богатейшего, хотя и незавершенного опыта украинского коммунизма ни в свое время, ни позднее не были сделаны, в значительной степени затруднительным оказался (хотя, естественно, это не единственная причина) поиск и новой модели, точнее обновления Союза ССР, предпринятый во второй половине 80-х гг. прошлого века. Наверное, не в меньшей степени сказалось и нежелание принципиально оценить негативные аспекты национальной политики КПСС, и не в последнюю очередь, относительно национально-коммунистических идей и их носителей.

Представляется, что если не в непосредственной, то в несколько отдаленной перспективе, но с неизбежной закономерностью, обязательно возникнут обстоятельства, которые вызовут необходимость решения проблем, во многом сходных с вышеизложенными. Тогда внимание к подобного рода аспектам исторического опыта, его сущностной оценке несомненно возрастет, а уже проделанная работа может оказаться полезной, конструктивной.

Ім’я й справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навіть найближчим оточенням, по-різному, нерідко діаметрально протилежно, оцінювалися по його смерті, далекими від одностайності залишаються й у сьогоднішньому ставленні до непростого, суперечливого історичного феномена. Останнім, досить показовим підтвердженням тому є 125-річчя С.Петлюри, яке минуло у травні 2004 р.

На початках незалежної України, та й деякий час пізніше, багато хто прагнув подати постать одного з лідерів українського визвольного руху як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державності, реалізації права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С. Петлюри, вийшло кілька збірок його творів 1285 , навіть третій і четвертий томи його праць 1286 , що продовжили заокеанську серію 1287 . У Полтаві, на батьківщині політичного діяча, щороку проводилися петлюрівські читання 1288 , було зініційовано конкурси молодих дослідників 1289 . Численні журнальні подачі вінчали перевидання монографічних праць діаспорних авторів 1290 і досить великі за обсягом книги вітчизняних істориків, публіцистів 1291 . Сумарно найменовані «петлюріаною», усі ці публікації були спрямовані на спростування стереотипів радянської історіографії, що десятиліттями подавала С. Петлюру в украй непривабливому світлі, як антигероя-контрреволюціонера, злісного ворога народу, нації, будь-якого прогресу.

Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів не з’явилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, «круглих столів», семінарів тощо, хоча б таких, які відбулися 5–10 років тому 1292 . З’явилися, та й то навздогін, дещо трафаретні статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С. Петлюри 1293 .