Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Безконечно помилок ще можна б вказати, але хіба мало того, що вказано?» 1147 .

З серйозним, талановитим ученим важко не погодитись: з одного боку, заглиблюватись у проблему, називати й дрібніші прорахунку недоліки можна й далі, а з іншого — її найважливіші, визначальні моменти, без яких сподіватись на успіх боротьби було безперспективно (а досвід це ще раз довів), уже названі.

Підсумовуючи причини поразок Української революції, автори доходять невтішного висновку про те, що об’єктивних підстав для кінцевої перемоги було замало, скоріше їх у конкретно-історичних умовах 1917–1920 рр. зовсім не існувало. І саме це, а не помилки та прорахунки, хоч би скільки їх було і хоч би якими прикрими вони здавалися, особливо ж з позицій часової дистанції, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще не готова до великих подій. Народ, що століттями перебував у національній неволі, не міг відразу стати на власні ноги, відродитися культурно, господарськи, соціяльно. Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торговлю та всі інші ділянки свого національного життя» 1148 . На роль своєрідної синтетичної оцінки Української національно-демократичної революції, її недоліків і здобутків, очевидно, може претендувати таке міркування М. Шаповала: «Велика революція 1917 р. сталась предовсім не нашою силою й ініціятивою! Вона до нас прийшла, а не ми її свідомо викликали. Прийшла з Росії, з Петрограду й Москви, де організоване, підготовлене російське робітництво під проводом російської революційної інтелігенції її вчинило. Ми лише скористувались добром революції 1917 року і розгойдали трохи український народ, ведучи першу національно-соціяльну пропаганду. Вже восени 1917 р. ми змогли перевести українську революцію самостійними силами, які витворилися в революційних переживаннях протягом більше року і повстали в певних сприятливих обставинах осени того року. Одначе наші сили ще не були такі завеликі і так свідомі, щоб відбити другу московсько-большевицьку навалу. Москва була і величезна, мала більш культурних, більш свідомих сил — вона розбила українські слабші сили. Фізично ми велика сила, але якраз свідомість була дуже мала. За це і караємося тепер в неволі» 1149 . В. Винниченко у своїх оцінках Української революції, її досвіду постійно звертався до проблеми поєднання соціальних і національних завдань. Вона набувала в нього різного оформлення — й критичного, щодо уроків минулого, й повчального щодо наступних етапів боротьби, — повторювалась безліч разів на сторінках відомого тритомника. «Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціяльним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції, — наголошував письменник. — Що правіше й реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національности. І то все одно: чи чужими руками чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного гноблення» 1150 . І зовсім навпаки, вважав В. Винниченко, — «чим «лівіший» буде соціяльно-політичний режим на Україні, тим більше він буде сприятливий для національного відродження нашого народу. Що повніше буде соціяльне визволення, то необхідно тягтиме з собою й повне національне визволення» 1151 .

Проаналізувавши весь досвід боротьби за державність у революційну добу, В. Винниченко сформулював категоричний імператив: «З усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціялістичної влади» 1152 .

Цікаво, що колишній лідер українських соціал-демократів був одним з небагатьох, хто допускав можливість і неукраїнської влади. «З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні не нац. — українського характеру, безперечно, найбільш сприятливий для українського відродження є все-таки режим радянської соціялістичної влади» 1153 , — формулював свою думку В. Винниченко. Він удавався й до її логічної аргументації: «Бо природа сеї влади, її соціяльна суть і завдання необхідно й неминуче ведуть її до найбільшого національного розневолення. Як влада кляс експлуататорських, паразітарних мусить національно поневолювати для можливости поневолити соціяльно, так влада кляс експлуатованих, працюючих мусить національно визволяти, мусить сприяти й допомагати цьому визволенню, коли хоче найповніше визволити соціяльно.