Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Орієнтуючись на них, сучасний дослідник В. Шепелєва сформулювала власну градацію: «…Катаклізми, які породжені суперечностями між «базисом» (який виривається вперед) і старою надбудовою (передусім політичною владою) є сенс визначати як «політичні революції». Катаклізм всередині «базиса» — між продуктивними силами (найдинамічнішим соціальним чинником) і виробничими відносинами на міжформаційному рівні (коли неможливо вже обійтися лише перетвореними формами старих сутностей) — можливо, виправдано називати «революціями соціальними» 1007 . Аналізуючи різні, часом відмінні сентенції К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, історик «еластично» солідаризується з точкою зору (П. Ткачов, М. Ріджсі, Ю. Красін), згідно якої вирішальною ознакою і політичним змістом соціальної революції є перехід влади в руки революційного класу 1008 .

На сьогодні зусиллями представників різних галузей гуманітарного знання досить ґрунтовно, детально розроблені складові елементи — аспекти революціології. Хоча «дрібниць», «другорядностей» тут немає, все ж є сенс згадати про ті моменти, які безпосередньо дотичні до піднятої теми.

Йдеться, передусім, про революційні альтернативи як втілення історичної детермінованості, перетворення ймовірної можливості — тенденції на життєву реалію. Важливо брати в розрахунок, що наявності об’єктивних передумов для революційного прориву може виявитися і недостатньо для «автоматичного» сходження на більш високий суспільний щабель, що вибір шляху суспільного розвитку — це надскладна рівнодіюча боротьби класів (страт), активності різних соціальних сил — тенденцій. Слід мати на увазі й те, що реалізація однієї з «можливостей» «виключає», «знімає» реалізацію інших «можливостей» на даному історичному відтинку. Щоправда, неантагоністичні вектори здатні хоча б частково «зійтися», «співпасти», витворюючи еклектичний (не в осудному сенсі, а в розумінні поєднання, доповнення) варіант.

Оскільки при наявності об’єктивних передумов вибір дальшого шляху суспільного поступу залежить від суб’єктивного чинника, саме на останній покладається історична відповідальність за використання шансу, за визначення відповідного (критичного) моменту активізації вирішальних дій. В політології такий переламний момент іменують точкою біфуркації системи. В цьому сенсі ленінські «крилаті» слова «зволікання смерті подібне», «завтра буде пізно» не яскрава риторика, а жорстка істина. На піку революційної кризи вагання лідерів, їх схильність до м’якості, обережності, поміркованості, гуманності швидше недолік, аніж рішучість, непохитність, незламність. Невиправданим браком радикалізму можна згубити не лише суб’єктивну справу окремої особистості, групи, партії, класу, можна втратити саму «можливість», яка не так часто складається сприятливо.

Однак «зчеплення» об’єктивного з суб’єктивним також відбувається і не автоматично і не просто: суб’єктів політики, які претендують на роль виразників інтересів не лише тих чи інших сил, а й історичного прогресу в цілому, акторів, здатних краще за інших, адекватніше відчувати «виклики часу», «запити історії», завжди більше ніж достатньо. І всі вони, як правило, ведуть відчайдушну боротьбу за впливи, за те, щоб створити під своєю зверхністю «критичну більшість», схилити на свій бік «терези історії».

Сказане має пряме відношення і до реалізації в суспільному поступі прямого і звивистого шляху розвитку. Звісно, найбажанішим видається прямий шлях — найповнішого найінтенсивнішого втілення історичної необхідності. Однак подібний ідеальний варіант вкрай рідкісний: тенденції, яка відбиває закономірність, протистоїть контртенденція, та ще й, як правило, не одна. Тоді парадигма набуває складної, зітканої з суперечностей і різновекторностей рівнодіючої, що включає в себе післякризовий прорив вперед, до нової якості і, водночас, широкий спектр відтінків реакційної, консервативної поведінки, прагматизм, вимушений реалізм, угодовство, компроміси, рятівне реформаторство тощо.

Дуже непростою, багатоаспектною постає проблема «ціни революції», «сплати» за суспільний прогрес, неминучості чи допустимості «жертв» й т. ін. Полишаючи осторонь розмови про «передчасні революції», діалектично зумовлені «провали назад», слід констатувати, що не лише представники всіх вищеозначених наукових напрямків революціології, але навіть і найяскравіші репрезентанти релігійно-філософської думки (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, євразійці) сходяться на тому, що революції — один з найефективніших (якщо не найефективніший) спосіб руху соціуму вектором прогресу. Саме вони відкривають можливість в історично найкоротші строки опинитися на вістрі загальноцивілізаційного поступу, долаючи відсталість і всі пов’язані з нею біди, зберегти життя цілих поколінь від історичного (точніше позаісторичного) животіння, забезпечення для власної нації — народу — суперетносу переважаючих щодо інших спільнот або оптимізованих позицій на міжнародній арені, в міжнародному поділі праці, на світовому ринку всіх і всіляких товарів і послуг. Саме так забезпечуються найсприятливіші умови для самореалізації всіх внутрішніх потенцій суспільства відповідно до загальноцивілізаційних тенденцій розвитку. Здавалось би, за такі перспективи або жодної ціни не жаль, або вона за будь-яких обставин буде незрівнянно меншою, ніж «блукання історичними манівцями», або марнотратне «тупцювання в болоті».