Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Те, що В. Винниченко думав і писав про себе, як оцінював вчинки і поведінку — для одних і сьогодні — гідна подиву, високої поваги чесна позиція, для інших невичерпне джерело критичних стріл проти нього ж: адже сам не жалкував похмурих фарб і мінорних тонів, копирсаючись у власному характері та всьому, що вдіяв. Однак Винниченків імператив дуже важливо застосовувати не упереджено, не однобічно, а комплексно, тоді й відтворюваний досвід Великого Українця матиме об’єктивні обриси.

Володимир Кирилович дуже рано зажив надзвичайної популярності, по праву міг іменуватися володарем дум свого покоління, був винесений на самий гребінь радикальних політичних процесів, справляв визначальний вплив на долю всієї нації. Однак зоряні злети змінювалися періодами тяжких поразок, принизливих поневірянь, болісних розчарувань, брутальної ганьби, незносної ізоляції й забуття. А за корисливо-кон’юнктурним використанням імені й спадку починалася нестримна критика світоглядних позицій і вчинків.

Одна з крайніх точок зору сучасної історіографії: В. Винниченко-політик — то алогізм, неприродність, справжня біда для нації. Якщо видатний вчений М. Грушевський і той, буцімто, взявся не за свою справу, коли став на чолі процесу відродження української державності й втратив сприятливий історичний шанс, то що вже говорити про В. Винниченка — романтика, емоційно вразливу, експансивну, а тому й не надто послідовну, не прогнозовану особистість?! Краще б писав художні твори, що так блискуче вдавалося — всім би, та й йому самому, було б краще. А найбільше виграло б мистецтво, література. Є й ті, хто ладен примирливо-поблажливо оцінювати світоглядні орієнтації і громадсько-політичні зусилля В. Винниченка як прикрі помилки, які сьогодні можна зрозуміти й вибачити: з ким, мовляв, не буває, а тут — мрійник, ідеаліст, утопіст, одним словом — людина «не від світу цього…».

Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціальний прогрес Вітчизни.

На перший погляд, мало не у всіх суспільно-значимих починаннях В. Винниченко зазнав невдач, не зміг довести до логічного завершення, втілення в життя бодай якогось масштабного задуму.

Так і не досягнувши програмної мети, зійшла з політичної арени Українська соціал-демократична робітнича партія, біля витоків якої стояв, а потім тривалий час був лідером В. Винниченко. Не змогла завоювати високого авторитету, відійшла у небуття і створена ним Закордонна організація Української Комуністичної партії.

Гірким виявився фінал Центральної Ради, одним із керівників якої упродовж більшої частини терміну існування був В. Винниченко. У критичний для Української революції і Української Народної Республіки момент — у січні 1918 р. — він залишив головування в Генеральному Секретаріаті — першому національному уряді ХХ століття.

Мало результативними, а то й значною мірою невдалими виявилися переговори з Тимчасовим урядом, коли делегації до Петрограда очолював В. Винниченко. Поразкою завершився конфлікт з РНК РСФРР, однією з ключових дійових осіб якого був він же. Довелося відмовитися від автономістсько-федералістського курсу, одним із ідеологів і найпослідовніших провідників якого був усе той же В. Винниченко.

Не судилося йому довго очолювати Директорію УНР, а замість планів створення Української Республіки Трудового Народу на основі трудових рад запанував режим отаманщини, що дестабілізував державність зсередини і не зміг протистояти натиску радянської влади.

Не збулися плани союзу УНР з радянською Росією проти імперіалістичного світу, не вдалося домовитися про умови співпраці з партійно-радянським керівництвом УСРР у 1920 р. Без наслідків залишилися багаторазові прохання у наступні роки про повернення на Батьківщину.

Як романтичні, утопічні фантазування нерідко сприймаються й оцінюються Винниченкові концепції колектократії та ідеї конкордизму.

За бажання можна розкласти вищеперераховане на дрібніші моменти і на конкретнішому рівні доводити тезу про переважно негативну оцінку громадськополітичної діяльності В. Винниченка, про теоретичну неспроможність його філософських засад і суспільних орієнтирів.