Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Можливо тому, не маючи впевненості у котрійсь із альтернатив, російська сторона здійснила спробу залучити у переговорний процес представників радянського уряду України, зокрема Г. П’ятакова 969 . Останній разом з Я. Дробнісом справді прибув наприкінці січня 1919 р. до Москви, однак проігнорували запрошення на нараду, оскільки, за словами Д. Мануїльського, стояли на «непримиренній позиції» 970 . Представник уряду РСФРР сподівався ще переконати їх змінити точку зору. «Але, якщо вони рішуче відмовляться взяти участь у наших роботах, — зауважив Д. Мануїльський, — то наша партія наполягатиме на їх відкликанні. Тоді, — продовжив він, — ми викличемо з Харкова Х. Г. Раковського, котрий туди був посланий для підсилення прибічників угоди з Директорією» 971 .

Останнє твердження було швидше за все «дипломатичним перебільшенням». Обставини заміни Г. П’ятакова на Х. Раковського на посаді голови радянського уряду України полягали в іншому, на момент здійснення згаданої трансформації далекими від сутності й характеру тих процесів, на які посилався вправний дипломат.

Однак тут важливо усвідомлювати, що радянська сторона мала можливості для маневру. Варіюючи пропозиції (непорушними залишалися вимоги запровадження в Україні радянської влади й створення єдиного командування для радянських і уенерівських збройних сил), Д. Мануїльський, В. Менжинський, Б. Красін враховували швидкоплинну кон’юнктуру.

Посланці ж України дедалі більше потерпали від практичної ізоляції, в яку потрапили з приїздом до Москви. Їм не вдавалося знестися з Директорією по прямому дроту чи радіотелеграфом. Вони не могли повідомити про досягнуті домовленості, одержати інструкції щодо дальших кроків, допустимих компромісів і т. ін. Не допомогло навіть втручання на високому наркомівському рівні. Київ упродовж тижнів абсолютно не реагував ні на які звернення 972 .

Тоді голова місії С. Мазуренко погодився на відрядження до Києва кур’єра, хоч і вважав, що в такий спосіб дуже важко предметно розв’язувати проблеми, що виникали на переговорах. Хто виконував роль кур’єра місії, з’ясувати не вдалося. Він виїхав з Гомеля і дістався до Дарниці, зайнятої на той час радянськими військами. Однак переїхати на правий берег Дніпра йому не судилося. Потяг, у якому посланець намагався добратися до Києва, незважаючи на великий білий прапор парламентаря, посилено — «ураганно» обстрілювався гарматним вогнем 973 . Природно, і засоби зв’язку і зброя знаходилися під контролем військових, якими керував С. Петлюра. «Не будучи навіть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу, — роз’ясняв ситуацію В. Винниченко. — Отже значить його не підпускали не через це? А через що?

То знала тільки отаманська влада» 974 .

Зіставляючи всю історію з домаганнями С. Петлюри оголошення війни РСФРР, з отаманськими перешкодами у здійсненні дипломатичної місії до Москви, Голова Директорії дійшов до важливих, однак дуже невтішних висновків. Пригадавши, що офіційне оголошення війни північному сусіду було зроблено 16 січня 1919 р., В. Винниченко продовжує: «А 1 лютого, себто як раз через обіцяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпоможені регулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіщаючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.

Таким чином ці дві сили, — п’ятаковщина й отаманщина, — досягли свого: одна потягла Раду Народних Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму» 975 .

Висновок багатоаспектний, достатньо категоричний, можливо, не у всіх складових безспірний. Однак в сенсі розуміння сюжету, який розглядається, важко не погодитися з тим, що за відтворених обставин досягти загального позитивного результату в Москві було елементарно неможливо.

Тож, виходячи з об’єктивного стану справ, передусім усвідомлення того, що захоплення Києва червоними було справою ближчих днів, С. Мазуренко і М. Полоз 1 лютого 1919 р. запропонували оголосити перемир’я на фронті як передумову продовження переговорів про мир 976 .