Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

І. Мазепа, який дещо обережніше підходив до з’ясування проблеми українсько-єврейських відносин, особливий наголос робив на абсолютно «безпрограшному» моменті, про який йшлося вище. В настроях українства ворожість до євреїв стала наростати через масові симпатії і причетність останніх до більшовицької, радянської практики.

Не випадково найвища хвиля антиєврейських виступів українців припадає на лютий — березень 1919 р. — час найбільшого загострення боротьби проти більшовиків. І це не випадково, адже «з приходом большевиків на Україну жидівська інтелігенція в великому числі опинилася на службі у совітської влади. Про цю пануючу ролю жидівського елементу в большевицьких установах на Україні комуніст Рафес у своїх спогадах («Два года революции на Украине».

Москва, 1920, с. 164) пише, що представники жидівського «Комуністичного Бунду» в розмовах з представниками російських большевиків указували на особливості національного складу населення України, де жидівські робітники грали й гратимуть величезну ролю в революційному русі. «Ми посилались, — пише він, — на те, що без помочі жидівських комуністичних організацій в західній частині України совітська влада не зможе налагодити свого апарату. Дальший хід подій цілком оправдав нашу точку погляду. І в Білорусії, й на Україні (в західній частині) скоро виявилося, що жидівські робітники, раз вступивши на шлях соціяльної революції, становлять міцну опору совітської влади і що завдання втягнення жидівських робітників в червону армію притягнуло увагу воєнно-політичних чинників». І далі: «Жидівські комуністи одні тільки й могли виділити досвідчених робітників в численних і при тому близьких до села містечках і повітових містах Волині й Поділля.

Нічого дивного, що це переповнення большевицьких установ та організацій жидівським елементом відразу загострило відносини між українським і жидівським населенням на Україні. Бо совітський режім, з його реквізиціями, «націоналізаціями» та «соціалізаціями», цілою своєю вагою ліг насамперед на селянство, яке мусіло було постачати совітській державі продукти своєї праці майже даром. Ось чому в масі українського селянства склалося переконання, що «комуну видумали жиди» і що «совітська власть — жидівська». Тому коли на Україні розгорілася жорстока міжнаціональна і міжгромадянська війна, в якій большевики не брали полонених, масами розстрілювали людей української національносте й руйнували артилерійним огнем українські села, то у відповідь на цей погром над українцями почалися погроми жидівського населення» 837 .

Наведений сюжет — цілком очевидна спроба не тільки пояснити причину виникнення напруги між українцями і євреями під час серйозних соціальних катаклізмів, а й певним чином виправдати антиєврейські акції, а головне — відволікти громадську думку від пошуків винних серед державного проводу УНР. Можливо, це була й своєрідна реакція на позицію В. Винниченка, який не обмежувався тим, що покладав відповідальність за антисемітські ексцеси на дрібних отаманів.

«…Головна вина падала, розуміється, на весь режим і на тих людей, які той режим утворили, які його боронили й представляли» 838 , — безкомпромісно заявляє колишній Голова Директорії.

Він погоджується з тими, хто вважав погромником С. Петлюру — лідера, провідника тодішньої Української Народної Республіки. «Цим я не хочу сказати, що С. Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства» 839 , — відразу застерігає В. Винниченко.

Без цієї фрази не обходиться жодна публікація про С. Петлюру, особливо ж коли мова заходить про причетність чи непричетність Головного Отамана до єврейських погромів. Однак рідко хто цитує наступні за наведеним реченням міркування В. Винниченка. А якщо згадують про них, то вважають здебільшого необ’єктивними, такими, що спричинені особистими образами, бажанням звести на літературному ґрунті рахунки з учорашнім політичним суперником.

Звісно, не враховувати останнього чинника не можна — якісь елементи, мабуть, справді породжені суб’єктивністю, нездатністю приглушити природні емоції. Однак варто, гадається, до низки оцінок, до загальної логіки доказів і міркувань В. Винниченка поставитися якщо не з довірою, то в усякому разі з розумінням, спробувати осягнути їхню суть, а не з полегкістю відкидати, апріорно вважаючи меншовартісними, кон’юнктурними.

В. Винниченко намагався створити в цілому об’єктивну картину Української революції, в чому переконують передусім численні самокритичні зауваження і сюжети, його інтимні щоденникові зізнання. Такий самий критичний підхід він поширював і на інших діячів, водночас не ставлячи собі за мету спеціально облити їх багном, звинуватити у вигаданих ним самим «гріхах» тощо.