Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Зроблені М. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспондуються з зазначеними вище висновками В. Савченка про те, що найбільші здобутки С. Петлюра мав у боротьбі з суперниками у відстоюванні особистої влади, із замахами на неї чи спробами обмежити прерогативи Голови Директорії, який домігся перетворення вищого колективного державного органу на єдиновладдя.

Однак вдумливий аналітик іде глибше в осягнення проблеми, намагаючись не лише констатувати факти, а й зрозуміти їх природу. Результат виходить дуже цікавий: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією. Егоцентризм не тотожний егоїзму; може, такий егоцентрик поділився б останнім шматком хліба, але не крихтою влади. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило прояв, зокрема, у невиправданому оптимізмі; звідси ж, можливо, і потяг до частого в його риториці жорстокого образу крові і жертви» 759 .

Принагідно слід відзначити, що ретельно вивчивши під час рецензування цікаву монографію М. Поповича 760 , історик Ю. Шаповал не втримався від спокуси не лише повторити міркування знаного філософа, але й використати цитати у власній публікації, змінивши хіба що їх компонування та подавши від свого імені 761 . Означене дозволяє не брати до уваги газетного виступу, звернувши увагу хіба що на його очевидне кон’юнктурне спрямування.

Не можна не помітити ще однієї прикмети монографії М. Поповича. На відміну від багатьох істориків, що з праці в працю виголошують рефрени-заклинання про те, що для правдивого розуміння С. Петлюри, об’єктивної оцінки його діяльності необхідне використання невідомих фактів і документів джерел, що не залучалися раніше в науковий обіг, однак самі практично нічого не роблять в цьому напрямку, маститий дослідник-філософ уважно слідкує за книжковопублікаторським процесом, появою творів, у яких міститься справді важлива інформація, що істотно допомагає в з’ясуванні предмета вивчення.

Мова, зокрема, про використання серед інших джерел видання документальної спадщини Миколи Чеботаріва 762 . Книга впродовж уже трьох років якось уперто замовчується тенденційно налаштованими «петлюрознавцями», хоча М. Чеботарів — начальник контррозвідки Дієвої Армії УНР і Директор політичного департаменту МВС в уряді І. Мазепи в 1919 р., начальник охорони Головного Отамана в 1920 р. — не тільки багато знав, як мовиться, «з перших рук», ретельно задокументував те і відтворив у своїх спогадах та епістолярії.

М. Чеботарів повідомляє деякі на перший погляд сенсаційні факти, а потім послідовно, логічно-доказово відстоює їх істинність: скажімо про те, що Гайдамацький Кіш Слобідської України створено було його власними зусиллями, а зовсім не С. Петлюрою, хоча останнє майже одностайно твердиться в працях про Головного Отамана. Насправді ж М. Чеботарів, виявивши ініціативу, одержав схвалення на її реалізацію від Голови Генерального Секретаріату В. Винниченка і Генерального Секретаря військових справ М. Порша (до речі, здібності якого засновник згаданого коша оцінює зовсім не нижче за Петлюрині). Останній згодився взяти на себе керівництво Кошем Слобідської України після довгих умовлянь лише на 11 день після створення частини. Він спочатку відмовлявся, потім вагався і, зрештою, «із задоволенням» прийняв до виконання наказ командуючого Київською військовою округою полковника М. Шинкаря про згоду на передачу Коша під його начало 763 . До речі, наробивши відразу ж широкого розголосу в пресі про формування нового військового підрозділу (цілком у стилі С. Петлюри), надалі організаційна робота взагалі припинилася — мабуть, всі, хто бажав, уже записались — робить «дипломатичне» припущення М. Чеботарів. А, можливо, й ні. Зокрема, той же В. Винниченко висловив М. Чеботаріву серйозний сумнів у тому, що залучення С. Петлюри серйозно посприяє справі 764 .

Так чи інакше, очоливши готову військову формацію, С. Петлюра чи не з того моменту реально відчув перший смак отаманських принад. Начальник контррозвідки Дієвої Армії відтворив немало епізодів, які часом мають дуже «делікатні властивості», оскільки через персоніфікований ракурс проливають світло на сутність утвердження отаманської влади, нещадної боротьби за її збереження в одних руках, тобто запропонував своєрідний «зріз», «сколок» з системи (якщо система взагалі була) «знизу-доверху». А відтак, його свідчення мають особливу вагу для кожного, хто хоче збагнути глибинну сутність отаманщини.