Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Автор слушно зауважує, що «високе становище в державі не може саме по собі бути підставою для звеличення того чи іншого діяча. Про людину судять за її діями» 738 . А саме в цьому сенсі історику важко знайти серйозний об’єктивний ефект, який би детермінувався національними інтересами, потребами народу України. Р. Симоненко звертає увагу на загалом відомі факти, які в працях прихильників С. Петлюри старанно замовчуються — його належність до міжнародного масонства і виконання його волі 739 .

Завершуючи ж розмову про внесок С. Петлюри у долю України, її народу в революційну добу, Р. Симоненко зазначає: «Навіть через роки після остаточної поразки іноземної інтервенції та внутрішньої контрреволюції Петлюра не змінив своєї антинародної позиції, не зрадив своїй геростратовій славі.

У програмній статті, написаній для першого номера свого політичного видання «Тризуб», він проголошував: «Логіка розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918–1920 рр. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна ширшими групами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії». Готовність будь-що і будь-коли пірнути у вир нових воєнних авантюр, «ощасливити» Україну, закликаючи на її землі ворожі іноземні сили, патологічне прагнення розірвати історичні зв’язки українського й російського народів — таким було політичне «кредо» Петлюри, його «державницька» програма, весь зміст його діяльності.

Двічі робилися спроби героїзувати Петлюру. Перший раз — у роки Жовтня і громадянської війни — це обернулося трагедією українського народу. Другий — сьогодні — виглядає фарсом, щоправда, не таким вже й невинним» 740 .

С. Литвин багаторазово говорить, що його «нові висновки» засновані на «нових документах», які він начебто добув, хоча посилання на архіви поодинокі, а введені до обігу документи практично нічого не додають до розуміння проблеми, принаймні не містять чогось принципово відмінного від давно відомого. Можливо тому Ю. Шаповал вважає, щоб зрозуміти С. Петлюру, конче важливим є «видобуття саме нових знань (насамперед архівних)» 741 .

Безперечно, пошукова робота в архівах потрібна. Можливо, й віднайдуться документи, які скоригують сьогоднішні уяви про справді складну історичну постать, додадуть певних деталей до точнішого, детальнішого відтворення життєвого й творчого шляху.

Однак без особливого ризику помилитися, логічно висловити припущення, що істотних документів, фактологічних свідчень, які б «перевернули» знання про С. Петлюру, стали науковим відкриттям, навряд чи вдасться роздобути.

Фахівці відібрали в три томи скільки-небудь значимі праці й листи політичного й державного діяча, скомпонували з документів тематичні збірники, в яких відбилися різні аспекти його функціонування й загалом орієнтуються в змістовній суті архівних документів, що зберігаються в сховищах.

До речі, оприлюднення документів ведеться перманентно. В середині 90-х років ХХ ст. вийшли друком майже повні протоколи засідань Центральної Ради й Генерального Секретаріату за 1917–1918 рр. 742 Нещодавно побачив світ двотомник «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920 рр.» 743 .

Публікатори — кращі знавці доби 1917–1920 рр., найпоінформованіші фахівці про джерельну базу періоду — здійснюють фронтальний перегляд наявних фондів (про обмеження доступу до спецхранів давно забуто) і пропонують науковцям — і не лише їм — усі документи, які тільки збереглися, про діяльність вищих державних установ, які очолював, у яких працював С. Петлюра.

Будь-який читач може ознайомитися з тим, що справді було малодоступним або доступним не для всіх, і скласти достатньо предметну уяву про спосіб і масштабність мислення, логіку й переконливість аргументації, точність і ясність висловлювань, широту ерудиції, інтелектуальний і культурний рівень, аналітичні й ораторські здібності, організаторський і дипломатичний хист, здатність «схоплювати» глибинну сутність проблем, політичну принциповість, виваженість та інтуїцію, вміння стратегічно передбачувати, прогнозувати події, тактично маневрувати, вгадувати суспільні тенденції, адекватно оцінювати психологічну атмосферу, настрої мас, інші якості, іманентні діячам революційної доби. З погляду відзначених, загалом природних для масштабних керманичів ознак-критеріїв, хтось продовжуватиме шукати в поведінці С. Петлюри винятковість (і це буде непросте завдання), а багато хто (можливо — й більшість) будуть чимало розчаровані — наскільки особисті враження різнитимуться від того, що намагаються пропагувати та й нав’язувати відверті апологети Голови Директорії і Головного Отамана. А багато хто, гадається, не тільки зрозуміє, а й зможе пояснити останнім, чому й дотепер Винниченко (і не він один) по праву, об’єктивно вивищується над Петлюрою.