Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь-які заклики до виваженості, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводили у площину політичних звинувачень відповідальних істориків у антипатріотизмі, відсутності державницьких почуттів і т. ін.

Причому певний час (десь першу половину 90-х рр.) на відстоювання подібних позицій спрямовувався переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку.

Поширення набули, зокрема, «конкурси петлюрознавців» із гучними публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто прилучався до літератури, найменованої «петлюріаною» 674 .

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С. Петлюрі віддавалась пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводилися численні публічні акції (конференції, «круглі столи», наукові читання й т. ін), де ім’я Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української еліти всіх часів.

Оптимізації досліджень про діяльність С. Петлюри в добу революції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані В. Сергійчуком у вітчизняних та зарубіжних (російських і польських) архівах 675 . Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше побачили світ за кордоном 676 . Добра половина матеріалів великого за обсягом видання датована 1917–1920 рр., а в решті (1921–1923 рр.) — зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періоду, пов’язаних із ним.

Можливо, не зі всім написаним у передмові до видання, яка має назву «Великий державник України», можна погодитися. Так, з перших же рядків розвідки відомий історик висловлює різкі закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С. Петлюри, «боїться згадувати його ім’я, не кажучи вже про гідне відзначення пам’яті…».

Ще категоричніше В. Сергійчук ладен картати тих, хто зважається на критичні зауваження на адресу одного з керівників Української революції. «Користуючись історичним безпамянством вічного нашого чиновництва, — наголошує він, — вороги української державності продовжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки» 677 . Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа «ворогів української держави», зокрема, тих вчених, які прагнуть об’єктивних оцінок діяльності С. Петлюри. А «світлий образ» останнього зовсім не варто штучно додатково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім’я С. Петлюри «уособлює українців-самостійників національно-визвольних змагань 1917–1921 років» 678 .

Справа в тому, що до початку 1918 р. С. Петлюра не займав самостійницьких позицій, що, до речі, підтверджують і документи тома 679 . І така, на перший погляд, незначна неточність в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжувати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь-який спосіб домогтися звеличення діяча, який можливо того й не вартий (навіщо інакше вдаватися до відходу від істини?) Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об’єктивніше пізнати С. Петлюру, його революційну діяльність.

На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливістю далеко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з’ясування ролі неоднозначної особистості у руслі започаткованих у першій половині 90–х рр. тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе «петлюріані», було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні — на сотні сторінок, коштовне поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність помітного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випущених книг. Можливо, найнаочніше це доводять праці С. Литвина 680 .

Одне із завдань, які вони виконують — всемірне звеличення С. Петлюри, «захист» його імені від будь-яких критичних зауваг. Втім, автор замахується і на «зверхзавдання» — поставити свого героя над усіма іншими видатними діячами Української революції.

Вже у вступі С. Литвин без тіні сумніву заявляє: «Майже вщухли дискусії стосовно М. Грушевського (це зовсім не так. — В. С. ). Подеколи не зовсім заслужено, на думку автора, вивищився над сучасниками В. Винниченко — політик (чому б не додати до зловтішних атак численних заздрісників на справжній талант ще одну «оригінальну» «думку автора»? — В. С. ).