Array Array: КГБ СРСР. Спогади опера

З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.

В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ–МГБ, де було цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів–агентуристів. Цікаво, що вони тут робили, адже один офіцер – це 30–40 агентів і до ста довірених осіб… Як потім виявилось– таке було скрізь. Гебешників, що тоді маскувались під міліціянтів з угро, було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро і роботи було вдосталь.

Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін… Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.

Коли читав ті сторінки, якось підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» прийдеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і… безвідповідальність.

Але то було колись.

Ділянка роботи була досить проста: цукрозавод, сільгосптехніка, сільгоспхімія, один радгосп, чотирнадцять колгоспів, три православних приходи, секта баптистів, селище, двадцять одне село і п’ятнадцять хуторів, дванадцять тисяч населення і аж один агент. Справ оперативного обліку не було вже років з десять, кримінальних справ по гебешному профілю – років з двадцять. Ще правда рахувалась оперативна підбірка на якогось Олега Жупанського, але самої підбірки в сейфі не було. Виявилось, що підбірка була передана в київське управління і долучена до справи на «махрового вражину–націоналіста», а запис про передачу зробити забули.

До речі, підбірка – це та сама справа оперативного обліку яка, правда, велась без санкції обласного начальства. Всі такі справи починались з підбірок, а вже потім, на підставі отриманих матеріалів, писався рапорт на генеральське ім’я, а після його погоджувальної санкції отримувались палітурки і заводилася сама справа, куди першими вшивались матеріали цієї самої підбірки.

Попередили, що Олег Жупанський, один з випускових редакторів київського журналу «Всесвіт», інколи приїжджає додому в Згурівку, де чи вдома, чи у друзів за чаркою може вести «антисоветскую буржуазно–националистическую агитацию».

Забігаючи наперед, мушу визнати, що мені так і не видалось познайомитись з цим знаменитим Олегом, проте паперів «про його душу» прийшлось списати мабуть з цілий том. Це все були відповіді на запити «…а не был ли он такого–то числа в…», «…а не было ли в его окружении известного N…», «…а как он отзывался о выступлении Генерального секретаря на съезде…», «…а не хранит ли он дома литературу буржуазно–националистического толка…»

Почухавши потилицю і протянувши щось на кшталт «Так, один агент – не густо…», я подався до начальника.

Керував нами тоді такий собі Дмитро Григорович Неділя. Це потім я дізнався, що в це тихе болото Діма–фармацевт потрапив завдяки своєму своякові, в той час генералу, заступнику самого голови республіканського комітету Степана Несторовича Мухи.

Сам Діма був колись парашутистом–десантником, розказував, що під час карибської кризи четверо діб підряд ночував у жерлі літака, не знімаючи парашута. Потім вчився на фармацевта, а коли свояк дослужився до генерала, Діму призвали в органи, присвоїли офіцерське звання і вже через рік він об’явився в Переяславі–Хмельницькому старшим лейтенантом на посаді підполковника, начальника відділення КГБ.

Діма, без сумнівів, був людиною колоритною. Перед начальством, партсекретарями, їх водіями, секретарками і телефоністками він відверто плазував і навіть цим пишався. Проте перед підлеглими і підозрюваними (а підозрюваними було все населення ввіреної йому ділянки), він був відвертим cамовдоволеним самодуром. Чим також пишався.

Якось до нас на службу прийшов молодий лейтенант Толя. Він їхав з іншого кінця Київської області через Київ і, ясно, що до Переяслава втрапив десь під обід. Коли він представився начальнику Дімі, той побілів, потім почервонів, потім надувся мов міхур, а вже потім розродився лайкою впереміж з матюками про те, як смів молодий офіцер такого престижного і відданого партії і народові комітету, запізнитися на службу.

Хвилин двадцять він принижував, ображав і знищував прибульця, тримаючи того по стійці «струнко», а потім брязнув дверима і подався додому на обід.