Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

На плацдарм, як до «своїх» пробирались і партизани, і місцеві патріоти, і сердобольні жіночки з глеками молока – і все це під ураганним кулеметно–артилерійським вогнем, під час безперервних, в тому числі і нічних запеклих і психічних атак всієї сили вермахту.

Саме там, на плацдармі, обійнявши керівництво обороною плацдарму, командир роти, що став вимушено командиром полку, капітан Каніболоцький осягнув глибину ідіотизму, цинізму і нелюдського садизму радянського командування, що свідомо створило людську м’ясорубку, кинувши в бій десятки тисяч людських життів.

Десятки тисяч він нарахував тоді, під час боїв на плацдармі, а потім, ставши аматором–дослідником цих боїв він жахнувся читаючи документи. Рахунок йшов на сотні і сотні тисяч людських життів.

Його звіт про бої на плацдармі читав сам Сталін, який потім передав його до ознайомлення всім командирам дивізій Красної армії і до вивчення в Академії Генерального штабу.

Після боїв на плацдармі його щедро нагородили орденом «Отечественная война» І ступіня, званням майора і переводом на посаду інструктора Генерального штабу з планування підготовки штурмових та десантних операцій. Через півроку він вже був підполковником, а перемогу зустрів у полковницьких погонах з запрошенням на викладацьку роботу в одну з військових академій. Проте, вже полковник Каніболоцький попросився у мобілізаційний відділ, де добився спрямування служити на місця букринських боїв – військовим комісаром Миронівського району.

З літа 1945–го по майже 1950 рік саме він очолював роботи по розмінуванню майже 1 500 гектарів берегової смуги і прилеглих полів, густо нашпигованих смертельним боєзапасом. Саме він організував жіночу роту мінерів, і до яких, після спеціальної підготовки, залучали кмітливих і здібних місцевих підлітків. Саме він був на кожному похороні своїх підлеглих, що майже п’ять років після капітуляції агресора гинули на рідній землі від вибухів «эха войны».

Саме тут, розміновуючи мінні поля через два роки після закінчення війни загинула його кохана, лейтенант саперних військ синьоока білявка Галина. Їх палке кохання міліони глядачів побачать на екранах всього світу, та ніхто не знатиме, що воно так трагічно обірвалось, тому що автор сценарію, російський письменник Юрій Бондарєв, буде писати книги про війну, а не про життя після неї.

Ще літа 1945–го він назбирає сотні солдатських медальйонів, які ні обласний воєнком, ні мобілізаційні генерали з Москви не хотіли приймати. Не раз і не два він відверто говорив з ними, а вони розводили руками, мовляв, розумієш, така установка ЦК партії – не можна всі ці полеглі міліони визнавати загиблими «при защите СССР», адже тоді прийдеться платити страшні суми пенсій сім’ям загиблих.

Тоді його ще розуміли і умовляли, та й він сам все розумів. Для виправдання дій післявоєнного кремлівського керівництва він сам знаходив десятки доводів і аргументів. Якось він привіз в київський облвійськкомат три мішки солдатських медальйонів віднайдених місцевими жителями і саперами на Букринському плацдармі.

Його ще терпіли і розуміли, але він вже знав, що не витримає.

Та ось йому до рук попав якийсь ще довоєнний чи може навіть дореволюційний журнал, де була така собі статейка про захисників Порт–Артуру. Врешті, не ця статейка його вразила, його вразила фотографія під статейкою, що зафіксувала одну з численних могил на кладовищі в тому далекому китайському місті. Могила була доглянута і облаштована видно самими китайцями, надгробна плита виготовлена з якогось дорогого каменю, скромний білий обеліск, на якому під написом російською мовою офіцерського звання, прізвища та імені полеглого, був розмашистий каліграфічний напис чорною фарбою виконаний люблячою і вірною жіночою рукою: «Я нашла тебя. Мария».

Під написом була ще й дата «12.IV.1912».

Тобто сім років вірна дружина шукала свого чоловіка. Їй довелось подолати тисячі сибірських кілометрів, кордони, чужі мови і звичаї, інші, абсолютно відмінні від нашої релігії і культури, проте скрізь вона знаходила розуміння і поміч в пошуку свого єдиного кохання і єдиної на все життя долі.

То що ж це за режим такий імперсько–совєтський нелюдський цинічний і підлий, який кидає не просто на забуття, а на історичний брехливий глум сотні тисяч чи може навіть міліони не просто людських життів, а життів відданих за саме цей режим, саме цю ідею?

З цього моменту він втратив спокій, перестав спати. Він не знав що саме має робити, проте знав, що робити щось не просто мусить, а зобов’язаний. Це вже було його обов’язком.