Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого, або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть до або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.

Проте об’єкта мені ще треба було знайти, а для цього потрібна так звана «сигнальна» агентура для висвітлення ситуації і перевірки цих самих сигналів. Одним з таким і повинен бути агент з числа вчителів згурівської школи.

Отже, робимо все по науці: підбір декількох кандидатів, їх вивчення на предмет можливості використання в якості агента, підбираються йому можливі «легенди» тощо.

Поки що зупиняюсь на двох молодих хлопцях.

Пишу рапорт начальнику відділення про встановлення оперативного контакту, тобто офіційного знайомства з легальним співробітником КГБ. Знайомлюсь з обома, починаю просити виконати невинні ні до чого не зобов’язуючі «прохання», потім ще і ще. Зустрічі перевожу на нелегальну основу (тобто ховаємось де прийдеться).

Потихеньку притираюсь до одного з них, Валентина. Ерудований, відповідальний, спортивний, компанійський, випиває в міру, подобається жінкам, йому часто вони «плачуться в жилєтку» — ось те, що треба. Відчувається взаємна приязнь, проте він дещо напружений… Та нічого, я ж його розумію, тут все–таки село, світиться йому знайомством з опером ні до чого, тому обіцяю з ним бути акуратним…

Тут, каюсь, я сам дав «пєнку». Річ в тому, що я спішив вислужитись і до встановленої Дімою дати, обіцяв «закрити» район агентурним апаратом, одночасно «вів» кількох агентів, з десяток кандидатів на вербовку, а тому «перестарався» і недооцінив Валіка – а й дійсно, куди ж він дінеться?

Організовую контрольну зустріч кандидата на вербовку згурівського учителя Валентина зі своїм начальником. Боже, Діма, як нова копійка, посміхається, підлещується, хизується знанням літератури, поезії, міжнародної політики, тут же грається в принциповість, чесність і історичну відповідальність соціалізму…

З полегшенням пишу рапорт на вербовку агента, який Діма самолічно повіз до генерала.

Назавтра мене офіційно повідомляють про отримання генеральської санкції на вербовку агента, але в мене окрім цього ще шість вербовок до кінця півріччя. А ще в перевірці декілька сигналів, один з яких з підозрою на український буржуазний націоналізм, а другий, страшно подумать, на самий шпіонаж і який стоїть на контролі у того ж генерала.

І все бігом, І все треба встигнути…

Вибираю запропонований мною у тому ж рапорті варіант вербовочного підходу, хоч його й не обов’язково було виконувати, головне — результат.

Підкочуюсь до Валіка і з удаваною буденністю і ніби–то поспіхом прошу виконати просту «формальність» — написати папірець для «внутрішньої бухгалтерії» (знаєш, ми теж в цій системі звітності й паперового контролю…).

— А що за папірець?

— Підписка про нерозголошення.

— Нерозголошення чого?

— Наших з тобою взаємовідносин.

— Тобто вербуєш?

Тут я беру паузу, а Валік добавляє:

— Слухай, я ж не урка і не бовдур. Сам знаєш, я ж недавно читав Юліана Семенова – після підписки дороги назад немає.

— А ти не згоден на співробітництво?

— Не згоден. Співробітничати з КГБ, бути для вас джерелом інформації – категорично ні. Будеш давити, а я знаю, як ви це вмієте робити – не буду жити.

Цього я й справді не чекав і навіть розгубився, проте (всі статути пишуться кров’ю) раптом згадав про свій рапорт, де механічно–автоматично проте детально, свого часу описував свої дії в разі відмови кандидата від вербовки від співробітництва. Валік, згідно складеного обласним офіцером–аналітиком психологічного портрета, був з тієї категорії людей, яких не можна було змушувати чи умовляти.

— Ну ні,то й ні. Подумаєш… Без тебе обійдусь. – Ми холодно і дипломатично прощаємось.

Назавтра Діма як з цепу зірвався: півгодини мене розпікав криком і істерикою. Бігав по кабінету, розмахував руками, тупотів ногами, врешті зачепив графин з водою, «мать – перемать», і в кінці заспокоївся в мокрих штанях посеред битого скла.

— Стривай, а ти ж в рапорті писав, що Валентин — кандидат в члени партії і претендує на посаду завуча школи? Це дійсно так, чи це перли для генерала?

— Так, це правда.

— Тоді мерщій в Яготинський райком партії до голови парткомісії, там якраз сидить наша довірена. Вона вмить цьому чистоплюю кисень перекриє. Буде йому і посада і партквиток…