Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Як згадував Євген Маланюк, наприкінці 1918 р. — на початку січня 1919 р. серед загальної ейфорії перемоги над Скоропадським тільки Василь Тютюнник не втрачав голови, а «двоївся і троївся» по всіх відділах Генерального штабу, де зорсім не було працівників {205} 205 204. Маланюк Є. Тютюнник і Сінклер // Микола Капустянський. Похід українських армій на Київ— Одесу в 1919 році. Євген Маланюк. Уривки зі спогадів. — Київ, Темпора, 2004. — С. 331–332. .

У справі формування нового штабу, що тепер звався Генеральним, Тютюнникові допоміг генерал В’ячеслав Бронський, у минулому — один із найближчих співробітників Жуковського, який прибув до штабу у перші дні по зайнятті Києва військами Директорії. Найсуттєвішою проблемою виявилася нестача генералів і старшин генерального штабу, адже окремих (як Дорошкевич, Олександрович, Дядюша) не хотіла бачити у своїх військах Директорія, а інші навмисно уникали служби в Дієвій армії УНР.

На посаду начальника персонального відділу Генерального штабу Тютюнник та Бронський запросили військового старшину Марка Безручка, в якого виявилися домашні адреси всіх генералів та старшин Генерального штабу, що рахувалися на обліку за часів П. П. Скоропадського. Військовикам розсилали запрошення до Генерального штабу, але більшість їх відмовлялася від пропонованих посад або й зникала з міста. Приміром, категорично зреклися служби в Дієвій армії УНР генерали Архипович та Заболотний — активні учасники українського військового руху 1917 р. Інша категорія запрошених з’являлася до Генерального штабу, отримувала призначення та гроші на дорогу, а потім… тікала.

Лише кілька десятків генералів та старшин Генерального штабу погодилися служити в Дієвій армії УНР, але майже ніхто з них не володів українською мовою і «принципові» «отаманчики» не приймали їх у свої штаби. Так, проти російськомовних старшин виступив командувач Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал. Тож довелося україномовних генштабістів зі штабу Лівобережного фронту відправити Шаповалу, а російськомовних (Григорова, Величковського та ін.) — Болбочану. (Щоправда, пізніше «отаманчики» звинувачували його в тому, що мовляв, набрав до свого штабу російських старшин…)

Окремі військовики, на призначенні яких наполягав Тютюнник, виявилися «нелояльними» до Директорії й активно боролися проти неї, проте вважалися гарними військовими фахівцями. Приміром, Симон Петлюра мусив погодитися на перебування у Генеральному штабі генерала Володимира Сінклера та полковника Петра Ліпка, що відзначилися у боротьбі з повстанцями. Так само, начальником штабу Південно-Західного району (згодом — Північна група) Дієвої армії УНР, якою керував отаман Володимир Оскілко, було призначено генерала-росіянина Всеволода Агапієва {206} 206 205. Детальніше див. про це переписку у справах: ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 39; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24. .

Наприкінці січня 1919 р. Генеральний штаб УНР нарешті вдалося укомплектувати добірними фахівцями. Начальником штабу залишався Андрій Мельник — фігура цілком номінальна. Помічниками — генерал В’ячеслав Бронський (який невдовзі помер) і військовий старшина Василь Тютюнник, 1-м генерал-квартирмейстером (безпосереднім розробником усіх бойових операцій) — генерал Володимир Сінклер, начальником оперативною відділу — полковник Микола Капустянський та ін.

Становище на фронтах УНР на початку 1919 р. було вкрай загрозливим. Директорія та командувач Осадного корпусу отаман Євген Коновалець почивали на лаврах перемоги над Скоропадським і на тривожні оповістки полковника Болбочана про наступ червоних заспокійливо відповідали, що офіційно ніякої війни з Радянською Росією немає.

Із Нейтральної зони наступали Т. зв. Українські радянські війська, створені за допомогою Радянської Росії, але формально — незалежні.

У складі їх було трохи більше 20 тис. вояків. Дієва армія УНР нараховувала тоді 75 тис., тож теоретично тільки завдяки цій перевазі можна було розбити більшовиків щонайбільше протягом кількох тижнів.

Однак вирішення справи з наступом червоних Директорією було повністю передано командувачеві Лівобережного фронту полковникові Болбочану, який у своєму розпорядженні мав усього 10 тис. вояків. Осадний корпус, маючи у своєму складі чотири дивізії (Січову, Чорноморську та 2-і Дніпровські), не зрушив з місця, а Директорія, за наполяганням Винниченка, для початку вирішила провести переговори з Росією.