Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Генерал Олександрович перебував під арештом у Лубнах за боротьбу проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання влітку 1918 р. та проти військ Директорії — у листопаді-грудні. Одного дня до міста прибув каральний загін на чолі з божевільним, як стверджував мемуарист Павло Шандрук, повстанським ватажком М’ясником, який вдерся до помешкання генерала та розстріляв його {198} 198 197. Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1931. — Ч. 10. — С. 20–22; Ч. 11. — С. 20–22. .

На кінець грудня 1918 р. повстанські отамани Директорії — у більшості колишні кадрові та бойові офіцери російської імператорської армії — масово зацікавилися політикою й на цьому ґрунті щокроку виявляли неприязнь до старшинського корпусу.

Скажімо, Наказний отаман Олександр Осецький до революції був великим землевласником і служив полковником у найвідбірнішій частині імператорської гвардії — Лейб-гвардії Преображенського полку. Під час Першої світової війни він відзначився у боях як командир полку та бригади і за заслуги дістав Георгіївську зброю. Однак історіограф дивізії сірожупанників Василь Прохода, який зіткнувся з Осецьким наприкінці квітня 1919 р., подає зовсім інший його портрет:

«Взагалі ж, отаман Осецький був настроєний оптимістично. Укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілости і ганив за те, що вони окремо, а не разом в касарнях, на одних нарах з козаками, мешкають, що старшини на командних посадах мають гайдуків; кожний старшина до командира полку включно, на його погляд, мусив все для себе робити сам, а особливо персонально ходити з казанком, нарівні з козаками, на козацьку кухню по обід і разом з ними їсти. Ніяких виделочок, столових ножів, тарілок, крім звичайної деревляної ложки, старшина не повинен був мати, хоч це все мав в Сірій дивізії кожен козак, а деревляних ложок зовсім не було. Страшенно обурився отаман Осецький, коли довідався, що старшини, користаючись з перебування в Луцьку, хтять відновити чинність старшинських зібрань — на його думку, це була мало не зрада УНР. Не побувавши за весь час на позиції, отаман Осецький обвинувачував командирів частин, що вони не знають — який настрій у козацтва на передовій позиції; він був переконаний, що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верстов проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, треба тільки ближче стати до козака й до населення. Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народнього добродія: мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, солі, наділяв землю, закликаючи при цьому селян вступати до війська по мобілізації. Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного й талановитого генерала, до того ж на посаді наказного отамана військ УНР — чи ним опанував соціяльно-божевільний псіхоз, чи він свідомо грав на струнах цього псіхозу» {199} 199 198. Прохода В. Записки до історії Сірих // За Державність. — Каліш — Варшава, 1929. — Ч. 1. — С. 108–109. .

Слід згадати й інших «героїв» Директорії. Начальника Чорноморського коша (згодом — дивізії) отамана Василя Пелещука (капітана російської армії) ще у листопаді 1917 р. Дмитро Дорошенко назвав «типовим бандитом», а в лютому 1918 р. Жуковський звільнив з армії за погроми. Начальник повстанських військ на Чернігівщині отаман Михайло Палій (так само капітан російської армії) в серпні 1918 р., співчуваючи більшовикам, утік із Сірожупанної дивізії, а в березні 1919 р. «прислужився» до здачі Бердичева та Житомира більшовицьким військам. Начальник Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал (підпоручик російської армії), колишній командир Богданівського полку, «захворів» на манію величі, хоч у військовій справі не мав особливих успіхів. Начальник 1-ї Дніпровської дивізії отаман Данило Зелений (рядовий російської армії) та командир 3-го Гайдамацького полку отаман Омелян Волох (штабс-капітан російської армії), за висловом генерала Всеволода Петрова, боролися тільки за їм одним зрозумілі цілі українського селянства. Начальник 2-ї Дніпровської дивізії отаман Федір Тимченко (штабс-капітан російської армії) — один із винуватців загибелі студентів і гімназистів під Крутами, 16 травня 1919 р. «здав» полякам Луцьк. Нарешті, слід згадати про осіб, які, за твердженням багатьох мемуаристів, були, так би мовити „не зовсім сповна розуму” — або страждали на різні манії, або були реально психічно хворими людьми. Це: начальник 9-го дієвого корпусу отаман Олексій Кірієнко, начальник резервових військ отаман Роман Крещенко (обидва — полковники російської армії) та повстанські ватажки на Півдні України Нечипір Григор’єв та Юхим Божко (штабс-капітани російської армії).