Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Уночі з 16 на 17 листопада 1918 р. у Білій Церкві на чолі з Директорією було піднято збройне повстання проти влади П. П. Скоропадського. На бік Директорії одразу перейшли: Окремий загін Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця — у Білій Церкві, Окремий Чорноморський кіш військового старшини Пелещука — у Бердичеві, Запорізька дивізія на чолі з полковником Болбочаном — на Харківщині, 1-ша Козацько-Стрілецька (Сірожупанна) дивізія на чолі з сотником Палієм — на Чернігівщині, тобто всі національні частини Української армії.

Головнокомандувачем повстанських військ — Головним Отаманом — став один із лідерів Директорії, колишній генеральний секретар з військових справ Центральної Ради Симон Васильович Петлюра. Він здійснював політичне керівництво армією. Наказним Отаманом, який мав безпосередньо керувати бойовими діями, було обрано генерал-майора російської армії Олександра Осецького, якого свого часу гетьман Скоропадський усунув від військових справ. Начальником штабу повстанської армії Директорії, яка дістала назву Дієвої армії Української Народної Республіки, став сотник січових стрільців Андрій Мельник. Щоправда, Осецький та Мельник займалися винятково політичними справами, перший — з власного бажання, а другий — оскільки зовсім не розумівся на оперативному мистецтві.

Фактично справа організації військ Директорії та ведення нею бойових дій проти формувань Скоропадського була передана до рук помічника Мельника — начальника оперативного відділу, 28-літнього військового старшини Василя Тютюнника — колишнього помічника начальника оперативного відділу Генерального штабу полковника Євгена Мешковського. Саме Тютюнник і його невеличкий штаб, який спочатку складався лише з 17 осіб, керував бойовими діями повстанців проти військ Скоропадського. До штабу переважно належали діячі українського військового руху 1917 р. Так, начальником мобілізаційного відділу був колишній член Українського генерального військового комітету Володимир Кедровський, начальником відділу Вільного козацтва — Михайло Ковенко, отаманом до доручень — колишній комісар Центральної Ради при 1-му Українському корпусі Осип Віденко тощо.

Проти Директорії та січових стрільців із Києва гетьман вислав 1-шу Офіцерську дружину полковника Святополка-Мирського, 4-й Сердюцький полк та дивізіон Лубенського Сердюцького кінно-козацького полісу. Але у бою під станцією Мотовилівка 18 листопада 1918 р. січові стрільці розбили 1-шу Офіцерську дружину, а 4-й Сердюцький полк і дивізіон Лубенського кінно-козацького полку без бою перейшли на бік Директорії.

Розгром під Мотовилівкою став сигналом до повстання проти влади П. П. Скоропадського та німців по всій Україні. На Харківщині Запорізька дивізія на чолі з Болбочаном роззброїла місцеві офіцерські дружини та кадри 7-го Харківського корпусу (згодом їх було включено до складу військ Директорії). Сірожупанна дивізія на чолі із сотником Палієм очистила від офіцерських загонів більшу частину Чернігівщини. На Поліссі за допомогою старшин та козаків Окремого Чорноморського коша було зорганізовано 1-шу та 2-гу дієві повстанські дивізії. На Київщині до складу військ Директорії перейшли кадри 8-ї дивізії 4-го Київського корпусу, а також із повстанців було сформовано дві нові дивізії — 1-шу та 2-гу Дніпровські. Нарешті, 21 листопада на бік Директорії перейшов начальник 2-го Подільського корпусу генерал Петро Єрошевич з усіма своїми військами.

По всій Україні у кадрових частинах Української армії відбувався розкол. Прихильниками Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна ставали переважно генерали, полковники та підполковники, а Українську Народну Республіку підтримала основна маса молодих старшин, більшість із яких закінчила Інструкторську школу. Так, 3-й Херсонський та 8-й Катеринославський кадрові корпуси заявили про свій перехід на бік білогвардійців і вивісили над казармами російські прапори. Молоді старшини-українці залишили ці підрозділи та створили нові національні формування: на півдні — 5-ту Одеську та 6-ту Миколаївську дивізії, на Катеринославщині — полки Т. зв. Катеринославського коша на чолі з отаманом Гулієм-Гуленком — представником Директорії у цьому регіоні.

Частини 1-го Волинського корпусу у своїй переважній більшості оголосили нейтралітет. Незабаром всі вони були роззброєні повстанцями, а згодом влилися до складу військ Директорії.