Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Доля Малоросійських кінно-козацьких полків гнітюче вплинула на генерала Рєпніна-Волконського. Він намагався захистити своїх людей перед Миколою І, але тільки зіпсував стосунки з імператором. У 1834 р. князя було звинувачено у значних фінансових розтратах державних грошей (пізніше виявилося, що це звинувачення було несправедливим) і 28 червня 1838 р. усунуто з посади Малоросійського генерал-губернатора. Він оселився у своєму маєтку в Яготині (на той час — Полтавської губернії), де й мешкав до кінця життя. Тут знайшли притулок чимало українських національних діячів, зокрема Т. Г. Шевченко. Помер Микола Григорович Рєпнін-Волконський 6 січня 1845 р. і був похований при величезному зібранні народу в Троїцькому монастирі під Прилуками; його труну козаки несли від самого Яготина {50} 50 50. Голомбиевский А. Князь Николай Григорьевич Репнин // Сборник биографий кавалергардов. — СПб, 1906. — Т. 3. — С. 49–67; Сторінка з минулого // Тризуб. — Париж, 1934. — Ч. 1. — С. 17–19. .

Генерал від кавалери князь Микола Григорович Репнін-Волконський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

У 1853 р. Микола І розпочав війну проти Туреччини, метою якої було захоплення нових територій на Балканах. Російські війська у той час діяли одразу на двох театрах війни: у Румунії та на Кавказі. Восени наступного року центр воєнних дій перемістився на Кримський півострів: 13 вересня у 1854 р. під Євпаторією висадилися англійські та французькі армії — союзники турків. Східна війна (згодом названа в Росії Кримською) тривала до початку вересня 1855 р. — остаточної капітуляції російських військ під Севастополем.

У Кримській війні, зокрема при обороні Севастополя, помітну роль відіграли вояки-українці. Щоправда, в сучасній українській історіографії утвердилося значною мірою помилкове уявлення про їх участь. З огляду на те, що в російській армії багато полків мало українські назви: Київський, Полтавський, Чернігівський, Кременчуцький, Волинський тощо, деякі вітчизняні дослідники, не вдаючись у нюанси російської військової історії, обстоюють думку, що ці формування були укомплектовані українцями. Насправді перераховані вище полки хоч і мали українські назви, але в середині XIX ст. переважно формувалися російським контингентом. Українські поповнення, зокрема полтавські, надходили до Єлецького, Севського, Брянського й Орловського полків, а волинськими рекрутами комплектувалися Селенгінський, Якутський, Охотський і Камчатський полки. Усі ці частини брали активну участь у Кримській війні.

Отже, в 1853–1856 рр. рядові-українці становили значний відсоток російських військ у Криму. Серед захисників Севастополя було багато офіцерів-українців і навіть один генерал — родич відомого українського композитора Миколи Лисенка, генерал-лейтенант Михайло Захарович Лисенко,який командував укомплектованою переважно полтавцями 9-ю піхотною дивізією та був смертельно поранений 27 серпня 1855 р. у бою за Малахів курган {51} 51 51. Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник. — Киев, 1912. — Т. 3. — С. 138; Воспоминания Брянца из боевой жизни под Севастополем Александра Гана // Рукописи о Севастопольской обороне, собранные государем наследником цесаревичем. — СПб, 1876. — С. 177–220. .

Серед офіцерів, що брали участь у Східній (Кримській) війні 1853–1856 рр, були й інші представники відомих українських родин. Приміром, Федір Іванович Дараган(30.04.1815— 24.03.1874), учасник Кавказьких війн, з 1854 р. у чині полковника очолював Суздальський піхотний полк, із яким здійснив похід на Дунай, а згодом обороняв Севастополь. По війні він обіймав посаду орловського губернського військового начальника, був генерал-майором {52} 52 52. Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Киев, 1908. — Т. 1. — С. 377. . Ще один герой Східної війни, Микола Семенович Мазаракій(15.11.1825-16.03.1875), у 1853–1854 рр. воював із турками на Кавказі, у березні 1855 р. за власним бажанням перевівся до Севастополя, а з 8 травня того ж року виконував обов’язки командира Люблінського єгерського полку, укомплектованого рекрутами з Херсонської та Катеринославської губерній. На цій посаді він відзначився під час серпневих боїв, дістав кілька важких контузій. Як визнання заслуг полковника Мазаракія в обороні Севастополя після війни Олександр II дозволив йому носити кашкетку замість ківера і ходити з милицею. У 1869 р. нащадок запорозьких козаків М. С. Мазаракій отримав генерал-майорський чин, а це — рідкісний випадок у російській військовій історії (скалічених офіцерів здебільшого відправляли у відставку) {53} 53 53. Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Киев, 1912. — Т. 3. — С. 276–277. .