Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Чернігівське ополченняпочало формуватися після видання маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 р. під керівництвом місцевого маршалка дворянства Миколи Стороженка. Ополченці набиралися з українських кріпаків — по одному з кожних 15 душ; усього до ополчення було покликано 26 тис. чоловік. Окрім того, з артилерії, що зберігалася по маєтках українських дворян, набрали 40 гармат. У листопаді 1812 р. Чернігівське ополчення вирушило у похід на Волинь, а в лютому 1813 р. перейшло до Польщі, окремі полки ополчення брали участь в облозі фортеці Замостя. За наказом Олександра І від 30 вересня 1814 Чернігівське ополчення повернулося на батьківщину і розійшлося по домівках.

Генерал від інфантерії Опанас Іванович Красовський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)

Після маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 почало формуватись і Полтавське ополчення на чолі з маршалом дворянства Дмитром Трощинським. Ця справа цілком покладалася на місцеве дворянство. Із власної ініціативи Полтавські дідичі почали формувати ополчення з розрахунку по 1 воякові з кожних 25 кріпаків. Згідно з цією постановою, Полтавщина виставила 17 087 вояків, у тому числі 6 500 кінних, та, крім того, назбирала у панських маєтках 24 гармати (майже всі — давніх козацьких часів, що згодом виявилися непридатними до війни). 1 листопада 1812 р. ополчення вирушило на Чернігівщину для з’єднання з чернігівцями, а звідти у грудні — на Волинь. У лютому 1813 р. воно перейшло до Польщі. Деякі полки ополчення були задіяні в облозі Замостя. Указом Олександра І від 30 вересня 1814 р. Полтавське ополчення мало повернутися на батьківщину.

Харківське ополченнятакож комплектувалося з кріпаків, мало у своєму складі 13211 піхотинців та 1350 кавалеристів. Козацькі полки на давній Слобожанщині не відроджувались. У 1813 р. ополчення було розпущено {45} 45 45. Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812–1814 рр.//Табор. — Варшава, 1934–1935. — Ч. 19. — С. 45–52; Ч. 20. — С. 28–41; Ч. 21. — С. 28–37; Ч. 22. -С. 27–33; Ч. 23. — С. 16–25; Ч. 25. — С. 28–37; Ч. 26. — С. 23–35. .

Генерал від інфантерії Петро Степанович Котляревський (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)

З воєначальників-українців під час війни 1812 р. найбільше уславилися генерали від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (1771–1825), Опанас Іванович Красовський (1781–1843), генерал-лейтенанти Дмитро Петрович Неверовський (1771–1813), Микола Семенович Сулима (1777–1840) та ін. {46} 46 46. Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Киев, 1912. — Т. 3. — С. 524; Красовский А. И.//Столетие Военного министерства. — СПБ, 1912. — Т. 3. — Отдел 4. — Память о членах военного совета. С. 156–159; Афанасьев В. Жизнь и подвиги генерал-лейтенанта Дмитрия Петровича Неверовского, М. — 1912; Сулима Николай Семенович // Столетие Военного министерства. — СПБ, 1902. — Т. И. — Часть 2. — С. 251; Никольский А. Военная галерея Зимнего Дворца. — Т. 3. .

Саме під час війни 1812 р. заявив про себе ще один українець, майбутній генерал-фельдмаршал, генерал-ад’ютант, світлій тттий князь Варшавський і граф Ериванський Іван Федорович Паскевич (1782–1856) — переможець персів, турків, поляків та угорців {47} 47 47. Щербатов А. П. Генерал-фельдмаршал князь Паскевич. — СПб, 1888. — Т. 1–7, приложения; Бантыш-Каменский Д. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов. — СПб, 1840 (репринт — Москва, 1990). — Т. 4. — С. 186–373; Полевой Н. Русские полководцы. — Москва, 1997. — С. 202–229; Потто В. А. Кавказская война. — Ставрополь, 1993. — Т. 2. — С. 648–666; Т. 3. — С. 144–151. .

Правління російського імператора Миколи І, що заступив на престол Олександра І, почалося з придушення повстання декабристів у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. Серед декабристів — учасників повстання на Сенатській площі українців за походженням не було. Кілька молодих вихідців з України належали лише до Т. зв. Південного товариства декабристів, яке 29–31 грудня 1825 р. організувало у м. Василькові під Києвом повстання Чернігівського піхотного полку. Фактичним головою повстання цього полку був підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол(1796–1826) — наполовину росіянин, наполовину серб, який, однак, мав українські корені. Його бабуся Олена Петрівна, була з роду українського гетьмана (1727–1734) Данила Апостола. Коли у 1816 р. помер останній прямий нащадок гетьмана по чоловічій лінії, це прізвище було додано до прізвища російського міністра Івана Матвійовича Муравйова (сина Олени Петрівни) та його синів: підполковника у відставці Матвія Івановича (1793–1886), вищезгаданого Сергія Івановича і прапорщика Іполита Івановича Муравйових (1806–1826). Усі вони — уродженці Санкт-Петербурга, — хоч і не мали нічого спільного з Україною, з 1816 р. носили подвійне прізвище. Брати належали до масонських лож, які згодом були перетворені на Північне та Південне товариства декабристів. Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол прийняв команду над повсталим Чернігівським полком; щоправда, за спогадами сучасників, він пішов на це з великою неохотою. Уранці 31 грудня 1825 р. на чолі 970 солдат при 5 офіцерах підполковник Муравйов-Апостол вирушив у бік Києва, але дорогою його загін було розстріляно з гармат, а рештки — атаковано гусарами. Сергій Іванович дістав важке поранення картеччю в груди. Молодший з Муравйових-Апостолів, Іполит, теж був поранений, а 3 січня 1826 р. застрелився. Того ж дня було заарештовано старшого брата. 15 січня 1826 р. важко пораненого Сергія Муравйова-Апостола привезли до Санкт-Петербурга. 11 липня 1826 р. його засудили до смертної кари через повішання, а за два дні вирок було виконано на кронверку Петропавловської фортеці разом з іншими чотирма визначними декабристами — Рилєєвим, Пестелем, Бестужевим-Рюміним та Каховським {48} 48 48. Декабристы, 86 портретов. — Москва, 1906. — С. 146–154; Декабристы, биографический справочник. — Москва, 1988. — С. 120–122, 287–288; Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Киев, 1908. — Т. 1. — С. 9–10. .