Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Випускники чехословацьких навчальних закладів мали змогу залишитись у Чехословаччині або повернутися до Польщі чи виїхати на роботу до будь-якої іншої країни.

Окрім того, начальник кінноти Української армії Іван Омелянович-Павленко (молодший) домовився з інспекцією польської кавалерії про влаштування на роботу кіннотників УНР при різних польських полках. Отже, українські кіннотники, залишивши табори, у польських кавалерійських полках почали заробляти достатні для життя та харчування гроші. Певна кількість вояків УНР виїхала на сільськогосподарські та лісозаготівельні роботи.

Чисельність Армії УНР, що перебувала на інтернуванні у Польщі, щомісяця зменшувалась. Динаміку цього процесу можна простежити за документами Військового міністерства УНР, де зафіксовано дані за лютий 1922 — січень 1923 р. {256} 256 255. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 836. — С. 38, 274; Спр. 824. — С. 96; Спр. 1052. — С. 66. :

Чимало українських вояків прагнули повернутися до родичів та близьких. Протягом 1922 р. поодинокі старшини та козаки тікали з таборів і нелегально перетинали радянсько-польський кордон. Інші виїжджали до Варшави, до радянського посольства, з клопотанням про повернення на батьківщину. Зокрема, на початку жовтня 1922 р. на батьківщину виїхав колишній начальних штабу Армії УНР генерал-хорунжий Петро Ліпко {257} 257 256. ЦДАВОУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 544. — С. 55–57-зв. .

При радянському посольстві почали збирати групи українських вояків — утікачів із таборів по 20–30 осіб, яких відправляли додому. Одна з перших таких груп прибула до Києва 23 квітня 1923 р. {258} 258 257. ДГАСБУ. — Фп. — Спр. 51908. — Т. 1–3. Архівно-слідча справа колишніх вояків Армії УНР П. П. Ковальського, П. Г. Должикова, X. I. Вовка та ін.

У червні 1923 р. за не до кінця з'ясованих обставин на бік радянської влади перейшов генерал Юрко Тютюнник з найближчим своїм оточенням — підполковниками Йосипом Добротворським, Юрієм Пироговим, Никифором Дишлевим та іншими старшинами {259} 259 258. ДГАСБУ, фп., спр. 67405, архівно-слідча справа Тютюнника Юрія Тютюнника; ЦДАГОу. — Ф. 263, архівно-слідча справа Йосипа Добротворського; Середа М. Отаманщина // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1930. — Ч. 10. — С. 17. .

Наприкінці жовтня 1923 р. до таборів приїхала радянська репатріаційна комісія, яка почала закликати вояків повернутися на батьківщину. До від’їзду записалося близько 700 осіб, у тому числі: генерал Марко Мазуренко, полковники Порфирій Бучек, Аркадій Рибицький, Євген Решетніков, підполковники Микола Білан, Олександр Ващенко-Захарченко. Вони заповнили анкети і згодом були вивезені до табору поворотців, розташованого під Варшавою. 4 листопада 1923 р. транспорт з усіма поворотцями прибув до Києва. Близько тижня їх протримали на фільтраційному пункті, а потім розпустили по домівках. Після першої партії на батьківщину за амністією виїхала ще досить велика кількість вояків Армії УНР. За радянськими даними, за станом на 15 листопада 1923 р. додому повернулося близько 3 тис. вояків Армії УНР, 20–25 % від їх кількості становили старшини. Радянські дипломати зазначали, що старшини, які виїхали на батьківщину, — «діти селян, міщан, учителів» {260} 260 259. Красноармейцы в польском плену в 1919–1922 гг. Сб. док. и мат. — Москва, 2004. — С. 712. .

Звичайно, радянська влада не забула про тих, хто протистояв їй зі зброєю в руках у 1917–1921 рр. Майже всі старшини та значна частина козаків-поворотців були репресовані у 1930–1931 рр. за справами ДПУ «Ліквідація білогвардійщини» і «Весна». Окремих було розстріляно, інші дістали різні терміни ув’язнення {261} 261 260. ДГАСБУ. — Фп. — Спр 67093. — Т. 2609. Архівно-слідча справа О. П. Ващенка-Захарченка; Т. 2388. Архівно-слідча справа А. О. Рибицького; Т. 2604. Архівно-слідча справа Є. М. Решетнікова; Т. 397. Архівно-слідча справа П. Я. Репія тощо. . Пізніше, під час масових репресій 1937–1938 рр, було знищено решту колишніх вояків Армії Української Народної Республіки, включно з тими, хто повернувся на батьківщину ще наприкінці 1919 — у 1920 р.

Після відбуття більшості козаків і деякої частини старшин до Радянської України Армія УНР зменшилася приблизно до 4,5–5 тис. вояків і складалася тепер переважно зі старшин та військових урядовців. Надій на продовження організованої збройної боротьби з більшовиками майже не залишалося. Симон Петлюра видав свій останній військовий наказ, яким 30 червня 1924 р. Армія Української Народної Республіки була остаточно розпущена:

«Наказ армії і Фльоті Української Народної Республіки