Виталий Масловский - С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій «Християнсько-демократичний союз» (ХДС) і «Християнсько-суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.

В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання «Нової ери» реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію «Християнсько-суспільний союз», яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.

На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий «хрестовий похід» (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої «Католицької акції». На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю «акцію», негайно створивши нову клерикальну партію «Український католицький союз» (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації — «Скала» й «Українська народна обнова» (УНО або «Обнова»). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр — «Генеральний інститут католицької акції» (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація «Католицька акція української молоді» (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку «захисників церкви». «Католицький союз, — писала газета Комуністичної партії Західної України «Сила», — стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну». («Сила». 1931. 10 травня.)

Політичний католицизм, в цілому, і «католицька акція», зокрема, «іменем Бога» стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans (войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі «Націоналізм і клерикалізм» М. Конрад.

Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.

«Чи справді маємо фашизм? — запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. — Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони «роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні», ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу… Усі вони мають одну спільну тенденцію — одна спільна прикмета ціх світоглядів — це їхнє побожне відношення до джерел власної раси…» 15 15 Конрад М. Націоналізм і католіцизм. Львів, 1934. С. 14–45.

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:

«…Палають вогні… Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях… Чуєш крик — Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!..» 16 16 Липа Ю. Українська доба. Львів, 1934. С 28–29.

В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих «теоретиків» досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.