Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Проте методи російської колонізації, освоєння так званих «диких земель» на Кавказі були швидше правилом, а не винятком. Варто навести декілька прикладів. В червні 1643 року якутський воєвода П. П. Головін в район річок Зеї, Сунгарі, Амура, в басейні яких жили племена даурів та дючерів - хліборобів та скотарів - відправив загін із 130 козаків під керівництвом В. Д. Пояркова. Ось що пише про цю експедицію російський штабс-капітан Хрістіані (1901 рік) в своєму нарисі «Очерк наступательного движения русских на восток, к берегам Великого океана». Зустрінуті місцевим населенням гостинно, козаки швидко зуміли озлобити їх своїм насиллям. Своїми діями вони озлобили місцеве населення Приамур’я, зародили на цій річці недобру щодо росіян славу. Даури та дючери мусили вдатись до збройного опору. Коли люди Петрова вирішили вломитися в поселення даурів, три дні та три ночі тримали їх в облозі, вбили 10 чоловік, поранили 50, примусивши вцілілих втекти. Залишившись посеред ворожого населення, взимку в лісі, не маючи їжі, «славетні першопрохідці» проявили свою звірину суть, убивши та з’ївши 50 полонених дючерів. За це місцеві жителі прозвали цих бандитів нелюдами-людожерами. А ось виїмка з офіційної доповіді поліції генерал-лейтенанта К. Н. Грибовського про виселення з Благовіщенська китайського населення (липень 1900 р.) «… китайців заганяли в воду та наказували плисти. Ті, які попливли, почали тонути; інші, бачачи це, зупинились та не хотіли іти в воду. Тоді їх почали підганяти нагайками, а згодом в них почали стріляти з рушниць, рубати шаблями та сокирами». Під час цієї акції було вбито декілька тисяч китайців. Перелік подібних «подвигів» можна вести дуже довго. У відповідь на проголошення чеченським народом державної незалежності в 1991 р. російська влада здійснила дві військові агресії в 1994 та 1999 роках. Результатом стало більше 250 000 вбитих мирних жителів, серед яких 42 000 дітей. В результаті каральних операцій було заарештовано та до сьогодні знаходяться в російських тюрмах, де умови мало чим відрізняються від таборів фашистської Німеччини, 25 000 чеченських громадян. Дії європейських парламентарів досить мляві, що дає можливість Росії продовжувати свою колонізаторську політику, як проти північнокавказьких народів, так і проти єдиної православної держави Закавказзя Грузії.

Все ж повернімось до сучасності. Настав день нашого вильоту до Закавказзя. Щоб уникнути ускладнень із боку СБУ, ми вилітали в цивільному, але більшість везла форму у валізах. Перша група була невелика. Всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну. Козацький дух ще не вмер. Всі побоювалися, що нас може затримати «рідна» СБУ. Полегшено зітхнули лише тоді, коли внизу побачили гори багатостраждальної Картлі. Цю землю нам випало боронити. Віднині вона нам стане другою батьківщиною.

Я дозволив хлопцям по черзі перевдягнутись у вбиральні літака. Коли звідти один за одним почали виходити хлопці в малознайомій на той час грузинам унсовській формі, в по-кавказьки гамірному салоні запанувала тиша. Отак, у цілковитій тиші, ми й сіли в Тбілісі.

Нас зустріли друзі. Вилетіти до Сухумі того ж дня не було жодної можливості. Там артилерійським обстрілом вивели з ладу злітну смугу. Розмістили нас у готелі, а вже ввечері московське телебачення передавало, що в Тбілісі висадився полк, сформований із галицьких українців, який візьме участь у бойових діях на боці республіканських військ Грузії. Хлопців аж пороздувало від гордощів - ще б пак, одинадцять чоловік потягнули на цілий полк.

Що ж буде, коли ми розгорнемося, як планувалося, до сотні? Жартома навіть почали ділити полкові посади. Насправді ж лише один із нас був із західної України. Московська пропагандистська машина діяла за старими штампами, не помічаючи стрімкого розвитку українського націоналізму на сході України, де він був навіть радикальніший, ніж у традиційно свідомих західних регіонах.

Проте ця затримка мала ще один позитивний аспект. Я зміг познайомитися з Тбілісі. З першого погляду я полюбив це строкате, гомінке місто. Тбілісі - місто-фенікс, що не один раз усупереч загарбникам піднімалося з руїн та попелу. Прогулюючись вуличками Тбілісі, милуючись церквою святого Давида, висячим орлиним гніздом на карнизі скелі Мта-Цмінда, над барвистим лабіринтом міських садів, я уявляв, про які буремні та трагічні події могли б розповісти ці споруди. Про грузинського царя Вахтанга Горгасала, що переніс сюди столицю з старовинного Мцхета, та про іншого володаря - Гурама Багратида, завдяки якому місто прикрасилося палацами та храмами. Тбілі, мовою картлі - теплий, гарячий. Згідно з легендою, цар Вахтанг полював у цій місцевості на оленів, і коли один із поранених стрілою рогачів упав у джерело, мисливці, витягаючи його, помітили, що вода гаряча. На цьому місці цар спочатку збудував мисливський замок, де не тільки полював, а й лікувався. Як водиться, за ним потяглися придворні, й поступово за аристократією переїхала сюди вся столиця. Де були царські купальні, й досі стоять славнозвісні тбіліські сірчані бані. Після боїв ми теж кілька разів відновлювали в них сили.