Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Під час Зимового Походу, 3-ій Окремий кінний полк поповнився добровільцями з повстанців. Після закінчення Зимового Походу, цей полк увійшов до складу Окремої Кінної Дивізії й розвернувся в бриґаду. У складі Окремої Кінної, утрете в службі Україні, тяжко поранено командира 3-го Окремого кінного полку, полк. Вишнівського.

Фронтові дії 3-ої Залізної Дивізії в 1920-ому році, будуть змістом Другої Книги, якщо пощастить її видати.

Ця книга повинна була вийти в світ кілька років тому, але незалежні від ген. Удовиченка й мене обставини стали цьому на перешкоді.

У 1965 році ген. О. Удовиченко, повідомивши мене листовно, що в його архіві є матеріал, що його приготовлено ним до історії 3-ої Залізної Дивізії, замигав, чи я згодився б упорядити його, підготовити до друку, зібрати Видавничий фонд і видати книгу "Третя Залізна Дивізія".

Я охоче дав на це згоду, бо вважав своїм морально-національним обов'язком стати в пригоді, в міру своїх сил і можливостей, моїй дивізії й тим самим майбутнім українським історикам, якщо йде про історію Армії УНР. Давши згоду, я сподівався, що співпрацювати зі мною будуть обидва командири полків 3-ої дивізії, що підписали Звернення. Одначе, як виявилося, я помилився. Унерухомлений хворобою ген. Крат допомагав як тільки міг, але ген. Шандрук, давши свою згоду на підпис його прізвища під Зверненням, від такої співпраці відмовився, постатешись песимістично до можливости видати ту книгу. Хоч ген. Шандрук був командиром 9-го Стрілецького полку в 1919 році коротко, лише від 8-го гервня до 13-го липня, та з огляду на те, що його полк був на протязі того гасу в постійних боях, він міг, якби хотів, стати в пригоді своїми реляціями. На жаль, жодної такої я від нього не дочекався.

У першій пачці, що я її дістав від ген. Удовиченка, було лише більше половини матеріялу до історії 3-ої дивізії за 1919 рік. Решту Генерал обіцяє досилати ратами. Для мене це було несподіванкою, бо я сподівався одержати весь матеріял і відразу розпочати організацію збірки Видавничого фонду. Цей мій замір треба було відкласти, бож, зрозуміло, не мавши цілости, не можна було ту збірку розпочинати.

Після одержання мною дальших розділів праці Генерала, кількома ратами, останні раптом припинилися. Виявилося, що Генерал захорував і то досить тяжко. Не зважаючи на це, він усе обіцяв докінчити свою працю, як тільки почує себе краще. Я розумів його становище й його інтенції і, співчуваюги йому, терпеливо чекав на закінчення. Час минав, а закінчення все не було. У 1969 році я довідався, що стан здоров’я ген. Удовиченка погіршився й це відбилося на його очах. Він уже з трудом міг читати й писати і лікарі заборонили йому одно й друге. Тоді, власне, я прийшов був до остатогного висновку, що треба погодитися з тим, що чекати далі на закінгення годі.

Передо мною постала проблема, що робити? Я мав три виходи із ситуації, що в ній я опинився:

1. Повернути генералові Удовиченкові надісланий ним матеріал і в той спосіб перейти до порядку денного над історією 3-ої Залізної Дивізії.

2. Впорядкувати й підготовити до друку незакінчену працю Генерала і в такому незакінченому вигляді надрукувати її.

3. Докінчити скрипт самому й таки випустити в світ книгу "Третя Залізна Дивізіяі".

У першому випадку, цінний для історії нашої визвольної війни матеріял було б запропащено. У другому — надрукована праця залишила б бойові дії 3-ої дивізії в 1919-му році незакінченими. У третьому — хоч видана книга й була б позбавлена тієї повноти, що її вона мала б, якби всі її Розділи були написані Командиром дивізії, то, все ж, та книга висвітлювала б повищі дії дивізії, від початку до самого трагічного її кінця, в грудні 1919 року. Отже, міркував я, краще мати неповну історію ніж жадної. Це останнє власне й змусило мене розв'язати проблему третім виходом із ситуації.

Несподівано для мене, другою проблемою — і то не з легких до позитивного розв'язання — було роздобути мапу в маштабі 2, 3, або 5 кілом., конечну для зроблення схем. Я борсався на всі боки, але такої мапи дістати не міг. Стара московська мапа, що нею, за браком іншої, користався ген. Удовиченко в 1919 році, була вщерть зужита й до того була вона лише частиною мапи, до станції Жмеринка вклюгно. Лише в 1970 році, рівнож несподівано для мене, став мені в пригоді ген. В. Філонович, що, за посередництвом п.п. Кушніренка і М. Бохно, дістав і переслав мені потрібні мені частини мап, у маштабі 3 і 5 кілометрів. Крім того, пп. В. Зубенко надіслав мені крім вищезазначеної московської мапи, в маштабі 3 верстви, мапу України в більшому маштабі.