Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Московські комуністи затьмарили тими гаслами голови селян і робітників, збили їх, як то кажуть, "з пантелику" й у такому спантеличеному стані легко опановували наївно-довірливі селянські й робітничі маси. Почувши ґрунт під ногами, большевики кинули нове гасло — Інтернаціонал. Попікшись на соціяльних гаслах і запізно упритомнивши собі вагу гасел національних, обдурені українські селяни й робітники, а через них і вся Україна, опинилися знову в аґресивних шпонах замальованого на червоно, а по суті того самого, що й перед тим, московського двоголового орла.

Московський лапоть-червоноарміець, неписьменний, брудний і брутальний, намагався показати себе в Україні "передовим"; намагався підпорядкувати собі українську людність і керувати нею, а московсько-комуністична влада розпочала, сквапливо й пожадливо, нечувану в своїй нелюдяності й безглуздій жорстокості, політику винищення й винародовленни українського населення й експлуатації української землі. Національно-свідома й активна частина українців і ті, що протверезіли з комуністичного чаду, зареагували на це повстаннями проти совєтської влади в Україні. До нас доходили чутки про повстання на Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Ольгопільщині, Київщині та інших місцевостях. Навіть дуже обережне подільське селянство, в районі Ямполя й Вапнярки, агресивно заворушилось. З рийону ст. Крижопіль прибули до штабу нашої дивізії зв’язкові від тамошньої повстанської групи. Отже, 3-тя Стрілецька дивізія армії УНР вже не почувала себе самітненою.

Загальна ситуація на фронті дивізій: 3-ої, 2-ої і 5-ої.

До району нашої дивізії прибув повстанський відділ отамана Павловського. Складався вн із 200 кінних і піших повстанці; мав кілька скорострілів і одну гармату. Командиром одногарматної "батерії" був колишній Синьожупанник. Назовні відділ виглядав досить пристойно і був здисциплінований. З наказу Командувача армії УНР, відділ цей мав перейти в запілля червоних, а 3-ій дивізії наказано "промостити" йому туди шлях. Згідно з домовленням Комдива 3 з от. Павловським, повстанський відділ мав перейти в тил червоних на відтинку 7-го Синього полку тоді, коли цей полк займав ще ст. Рахни. Повстанський відділ повинен був оперувати на тилах ворожої вапнярської групи, в районі м. Шпиків — м. Тульчин. Одного дня, після демонстративного наступу 7-го Синього полку на м. Шпиків, повстанський відділ отамана Павловського щасливо перейшов, лісними доріжками, в запілля ворога. Пізніше ми довідалися, що от. Павловський зайняв був своїм відділом м. Шпиків і м. Тульчин, але надалі всі сліди його зникли й ми вже нічого про нього не чули.

Тоді, коли 3-тя дивізія шикувалася до рішучих дій на вапнярському фронті, в її тилу з'явився якийсь незнаний нам кіннотник, в супроводі ординарця і невідомо з якою метою шмигав із одного села до другого. На наш наказ, цього верхівця затрнмано в районі одного з полків дивізії й припроваджено до штабу останньої. Виявилося, що "таємничий" верхівець був дуже гарний собі хлопець, чорнявий, з кавказькою шаблею при боці, в "бурці" (кавказький повстяний плащ без рукавів) й смушковій шапці, з червоним верхом, на доброму вороному коні. Для митця-маляра був це чудовий об'єкт до малювання. Але, як відомо, зовнішній вигляд людини не все відповідає її духовим і моральним якостям…

— Хто Ви є і чому вештаєтеся по тилах моя дивізії? — запитав я.

— Я отаман Козир-Зірка — погірдливо, скрививши свої "мальовані" вуста, але ввічливо відповів красунь.

— Що Ви тут, у районі дивізії, робите? Яке Ваше завдання? Чому уникали штабу дивізії? — засипали ми його запитаннями.

— Я шукаю відповідного місця для переходу фронту червоних із своїм повстанським відділом. Мої повстанці перебувають тепер біля м. Бар і чекають на мій наказ. Не зголошувався до штабу дивізії тому, що я є отаман Козир-Зірка, ні від кого незалежний… — з удаваною гідністю відповів мальовничий "джиґіт" (кавказець-кіннотник).

"Отаманові" Козир-Зірці запропоновано негайно залишити район дивізії, бо в противному разі його заарештують. У дійсності, як це ми пізніше довідались, Козир-Зірка жадного відділу не мав. Перед тим він гасав біля Бару, намагаючись переманити на свій бік козаків 2-ої дивізії (Запорізької Січі), бо він, ніби, формував окремий повстанський відділ. Йому навіть пощастило спокусити кількох, але довідавшись про це, Божко зареаґував у притаманний йому спосіб… Сам Козир-Зірка ледве встиг утікти вночі й тим урятуватися від жорстокої кари, що її заповів розлючений отаман Божко. Після цього випадку, мальовничий "отаман" десь зник. Вули непровірені чутки, що Він перейшов до большевиків.