Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

У цей критичний для дивізії мент, збоку с. Борок з'явилося авто, що швидко наближалося до артилерійської позиції. Полк. Чижевський повернув свій гарматний далековид у напрямку авта, довго дивився, й нарешті пробуркотів: "Здається, що це їде Головний Отаман".

Головний Отаман!.. Як він опинився тут? Як міг він відважатися їхати автом сам, без охорони, по тилу дивізій що в ньому було повно окремих большевицьких банд? А якщо це дійсно Симон Петлюра, то приїхав він у дуже незручний для нас час, коли 3-тя дивізія напружувала всі свої сили, щоб подолати ворога. Зуживши всі резерви, я покладав усі надії, під чає цього скрутного нашого становища, на витривалість полків, на їхніх славетних командирів, бо інакше… відступ на очах Головного Отамана, Чутка про те, що їде Головний Отаман зробила своє позитивне враження. Гармаші поспішно одягали свої подерті "мундири" і на команду кожний став на своє місце. За кілька хвилин до артилерійської позиції під'їхало авто і з нього вийшов Головний Отаман у супроводі ген. кватирмайстера штабу армії, генштабу полк. Капустянського.

— Струнко! Панове старшина! — голосно залунала команда. Комдив підійшов до Головного Отамана з рапортом:

— Пане Головний Отамане! 3-тя дивізія проводить бій у складі 7-го, 8-го і 9-го полків… — Снмон Петлюра не дав докінчити рапорт:

— Доброго здоров'я, Олександре Івановичу! Бачу, що "гаряче" у Вас… Уже давно мав бажання відвідати Вас і дивізію та подякувати за блискучі переможні бої.

— Доброго здоров'я хлопці! — привітав він козаків.

— Слава Україні! Слава! — відповіли козаки.

Як ми вже не раз згадували, Симон Петлюра був хоробрий. Він не лякався смертн; його приваблювала армія, він любив її. любив картину бою й якби не його високе становище, він напевно прийняв би участь у бою сам особисто, як це було під арсеналом у Києві в 1918 році. Усе ж, він часом не витримував і рвався до передової лінії фронту; від цього кроку його завжди треба було стримувати.

— Хочу відпочити у Вас, — не раз казав Головний Отаман, коли приїздив відвідати дивізію, й тому не хотілося інформувати його, що він приїхав якраз тоді, коли 3-тя дивізія була в такому стані, що кожної хвилини ворог міг змусити її до відступу…

— Хай гармаші продовжують своє діло! — звернувся до мене С. Петлюра.

На батареях знову залунала команда: "трубка … віддаль … мірник… батарея вогонь!" Раптом сталася прикра несподіванка: телофоніст штабу дивізії, що був зі своїм апаратом на зах. околиці с. Володієвці, повідомив, що з с. Берлінці Лісові, в тил 7-го і 8-го полків, виходить лава ворожої піхоти. Для паралізування цього небезпечного для нас маневру, що міг би змусити 3-тю дивізію до відступу, прийшлося зробити те, що в нормальних умовинах, коли ще є резерва, ніколи не робиться: в тому напрямку вислано 25 вибраних з-поміж гарматної ослуги козаків із одним кулеметом, під командою старшини-гармашів, щоб "налакати" ворога й тим зупинити його обхідний рух… Обов’язки козаків із гарматної обслуги, що мали "лякати" перейняли на себе старшини гармаші й батареї продовжували стріляти. На всякий випадок, до гармат притягнуто передки, щоб у разі потреби вивезти їх на нову позицію.

На всьому фронті дивізії відбувався завзятий бій. З лінії передових лав 7-го і 8-го полків було чути жваву рушничну стрілянину й тріскотіння кулеметів. Щоб підтримати ці частини на дусі, полк. Царенкові передано по телефону, що до дивізії приїхав Головний Отаман і тому Чорноморці й Сиві мусять розбити ворога, не сподіваючись на допомогу, бож нам не випадає відступати в присутності Головного Отамана… Хоробрий, спокійний і досвідчений вояк, полк. Царенко мав одну хибу, а саме: любив поскаржитись на те, що в полку бракує того чи іншого; що тяжко виконати наказ, або, що полк перевтомлений і т. ін., але пізніше блискуче виковував покладене на нього завдання. На цей раз повторилося те саме. Полк. Царенко почав перераховуйте всі труднощі, що їх має поконати полк, але Комдив перервав його:

— Якщо полк не в стані виконати свого завдання, не в селах триматися, то нехай відступав… Головний Отаман побачать на власні очі його відступ.

— Ну, Пане Полковнику, цього не буде! Я вже підготовлюю атаку і як усе, що треба зробиться, відразу вдарю — відповів Царенко з невластивою для нього жвавістю…

Симон Петлюра весь час уважно слідкував за розвитком бою, прислуховувався до розпоряджень Комдива, команд на батареї й телефонічних розмов, але, все ж таки, вів не здавав собі справи в тяжкого становища, що в ньому була тоді 3-тя дивізія. Навіть досвідчений зір ген. Капустянського не зауважив стурбовання" штабу дивізії, хоч, можливо, й відчував, що якісь "непереливки існують. Мавши, як видно, досить обсервування, Головний Отаман звернувся до мене: